Цими днями, 6 березня 1951, закінчилася життєва історія Володимира Винниченка, який умів палко кохати. І якого ще більш палко любили жінки.

Якщо запитати, хто такий Винниченко, то, скоріш за все, відповідь буде така — “історична постать” чи “письменник”. Але у 20-ті роки, у розквіт своєї молодості, Винниченко був відомий не тільки своєю керівною діяльністю в Директорії УНР. Він був відомим красенем та жіночим спокусником.

Про ці факти стало відомо після публікації щоденника Винниченка та його листів. Ці любовні пригоди також описував дослідник і політик Микола Томенко, який свого часу займався вивченням творчості й особистості Володимира Винниченка:

«За своєю природою Винниченко – гравець. У щоденнику він постійно підкреслює свою гру з жінками, гру зі словом, з майбутніми читачами його записів, гру із самим собою».

Та попри це, Володимир Винниченко вірив у справжню любов. І шукав її завжди. І знаходив.

У своєму етико-філософському трактаті «Конкордизм – система будування щастя» він так описав своє бачення любові: «Кохайся, з ким любо кохатися, але родину твори тільки з тією людиною, яку ти всією душею і всім тілом твоїм хотів би (хотіла б) мати за матір (чи батька) дітей твоїх».

Загалом визначення любові в нього яскраве й безкомпромісне: «Кохання – це зойк крови, це бездумний, непереможний голос тіла, це наказ вічности, яка не допускає опору собі. Кохання саме себе пожирає, як вогонь, і коли задоволене, лишає по собі нудний, сірий попіл».

Винниченко мав багато любовних історій. Але про них багато писати й читати. Тож розповімо тут кілька з найвідоміших.

У 1908 році йому потрібно було втекти з російської імперії – цілком природне бажання для мислячої людини. Для свого місця еміграції він обирає сонячний острів Капрі, захопивши з собою Людмилу Гольдмерштейн, яка походила з роду Максимовичів. Новій пасії Винниченко розповів про свої наміри — точніше про те, що їх у нього не було. Він за вільне кохання і звʼязуватися шлюбом не хоче. Через це в пари почалися сварки, бо Людмила була не готова ділити його з іншими.
Далі вона вагітніє.

Але Винниченко не готовий до ролі батька, бо він собі батьківство не так уявляв, і їде до Женеви. І пише драму «Memento», в якій ніби під копірку розповідає про їхні стосунки, почуття, непорозуміння, про вільне кохання й небажання головного героя створювати сім’ю, про новонародженого сина і …про  його смерть. А далі якимось містичним чином син у трьохмісячному віці, ніби за прописаним ним сценарієм, помирає. І Люся його звинувачує в його смерті. Винниченко спростовує.

Далі у нього були інші історії, а також наміри зберегти гарні стосунки з Людмилою.

Проте вже через рік Винниченко все ж таки познайомився з жінкою, з якою нарешті захотів створити сімʼю. Це була Розалія Лівшиць, студентка медичного факультету Сорбонни. Він настільки захопився Розалією, що називав її Коха – від слова «кохана».

Про свій шлюб Винниченко розповідав своєму другові — Євгену Чикаленку.

«Одружився я, тобто зійшовся з тією жінкою, від якої хочу мати дітей, уже більше пів року. Але до цього часу не міг впевнено сказати, що ми зможемо створити сім’ю. Тепер це більш-менш прояснилося», – писав він.

Це було подружнє життя, сповнене глибокої й взаємної любові. Вони обоє дуже хотіли мати дітей, сильно про це мріяли. Він уявляв її над колискою й писав у листах:

«Ти будеш святою матір’ю. Коха! Ти знаєш, я не раз думаю про тебе в цьому стані. Ти вся будеш промінитись материнством. Любов моя єдина, ти надзвичайно хороша і чиста», – писав він.

Однак доля, ніби всевидяче око, що бачило попередній бекграунд, не дала їм такої можливості. Вагітність Кохи переривається, а далі – лікарні, сльози, страждання, депресії.

Винниченко стає забобонним, небайдужим до діток, колисок, страждає і хоче дитину. Проте доля невблаганна: у неї свої режисерські сценарії, і часто в них діти з’являються не від щасливих шлюбів.

Він помре в еміграції в містечку Мужен на півдні Франції.

А напередодні напише такі слова: «Не смерть страшна, а страшно кидати те, чого ще не зазнав».

Автори Вікторія Тищенко, Надія Мигунець