Про неї писали центральні радянські газети, звинувачуючи в куркульському відчаї та буржуазному впливі, а також у «наклепництві на радянський лад». Розумна, талановита, стильна, вона продовжувала робити своє. Її історію ми лише зараз для себе відкриваємо.

Народившись у селянській родині на Київщині 7 березня 1904 року, Докія походила зі збіднілого шляхетного українського роду. Батьки Докії вимушено працювали на землі, але невпинно тягнулись до мистецтва та освіти: батько навчав доньку музики та гри на скрипці, мати переповідала та читала літературні твори.

Докія навчалася у міській початковій школі, потім у середній педагогічній, де її вчителем був Дмитро Загул, відомий письменник з Буковини. Вищу освіту здобула в Київському інституті народної освіти на літературному факультеті, де викладали професори О. Грушевський, О.Оглоблін, М.Зеров, П.Филипович. Сучасні, проукраїнські та проєвропейські погляди викладачів мали вплив на Докію, що лише переконало її в подальшому несприйнятті радянського тоталітарного режиму.

Далі Докія починає писати свої перші твори та топтати свою помітну стежку до письменницької громади. Її перші оповідання, такі як «В степу», публікуються у журналах «Глобус», «Життя і революція», «Червоний шлях», «Літературний журнал». Пізніше, у 1924 році, Докія доєднується до письменницької організації «Плуг».

Перша «літературна смерть» як духовне воскресіння : 

Докія розпочинає не лише своє письменницьке життя, а й журналістське, здійснюючи власні розслідування. Відвідавши колгоспи та надивившись, що в них твориться, вона пише ряд репортажів: «Листи з степової України», «Ех Кубань, ти Кубань хліборобная», «Кампанія». «Красною ниткою», як любили казати комуністи, через ці публікації проходить тема занепаду українського села й побуту, культури і мистецтва.

Також Докія брала участь в археологічних дослідженнях, зокрема в експедиції при розкопках поселення трипільської культури  на Київщині. Враження від побаченого та історичні розвідки стали основою для оповідань та нарисів («Ромашки на схилах», «З історії сивої давнини», «Таємниця черепка»), а також мемуарів та твору «Минуле пливе в прийдешнє: розповідь про Трипілля».

Але так тривало недовго. Тоталітарна радянська влада вибухне жорсткою критикою, звинуваченнями в бік авторки та цензурою, а преса зацькує Докію: «куркульська агентка в літературі», «куркульська письменниця», «наклепниця на радянський режим».

Далі Докію Гуменну покарають: виженуть з літературної організації.

Втрачаючи можливість друкуватись, письменниця стає приреченою на мовчання. У щоденному очікуванні на арешт, Докія вирішує зникнути. Залишаючи Харків, вона переїздить до Туркменії, де вивчає східні мови та збирає матеріали про місцеву культуру.

Далі вона повернеться в рідний Київ, але, позбавлена можливості друкуватись, працює секретарем, діловодом, стенографісткою. Але не здається й продовжує творити. Навіть не знаючи, чи буде це колись опубліковано. Далі редактор одного з журналів йде на ризикований крок та починає співпрацювати з Докією, публікуючи твори «Трипільська статуетка», «Оповідання про мустьєрського хлопчика» та інші.

Шупальця репресивної радянщини

Згодом історія повториться знову. Викриття ганебності режиму радянської влади, його бюрократичних форм керівництва у повісті Докії «Вірус» знову  зверне на себе увагу партії. Письменницю звинуватять у «викривленні образу радянської людини», наклепах на владу та негативному ставленню до радянського суспільства взагалі. Від радянської влади Докію «врятує» Друга світова війна. Письменниця налагоджує стосунки зі Спілкою письменників України, за підтримки Олени Теліги публікується у щотижневику «Українське слово».

В цей час почнеться робота над головним романом її життя – «Діти Чумацького Шляху». Тоді ж Докія починає робити перші нариси до майбутнього роману-хроніки «Хрещений Яр».

Україна в передріканнях письменниці та майбутньому Європи

          Переживши важкі часи мовчання, воєнного часу, окупації та еміграції, у своїй наступній книзі «Епізод з життя Європи Критської», Докія створить казку-феєрію про синьооку дівчинку-Україну, стару Європу, про Людину, про Любов, про Життя. Докія Гуменна у своїх рядках передрікає важливу роль України в майбутньому Європи та всього людства загалом. Багато чим ця казка нагадує реалії сьогодення.

“Чому це в неї так усе йде? Люди й прислівʼя видумали: там добро де нас нема. Все – не так. Як не тілесні болячки, то душевні рани. Те помирає з голоду, а друге – від надмірного черевоугодництва. Там – обкрадені, позбулися всіх людських прав, а там.. Чому одні з недолі самі собі вкорочують віку, а другі… мають щастя, та мусять вмирати? Чому не можу я настарчити для всіх справедливості? На те ж людина родиться, щоб мати щастя…”

(Гуменна Д. Епізод з життя Європи Критської. – Нью-Йорк, 1957. – С.23 ).

Літературний доробок письменниці в еміграції

У 1948 році Докія Гуменна опинилась у Мюнхені, де у видавництві «Українська трибуна» вийшли чотири томи роману-хроніки «Діти Чумацького шляху». 3 1950 року письменниця живе і працює в Америці.

Її літературна спадщина – це загалом українська спадщина.

Тут тобі й прадавня Україна, і сучасна, і омріяно-казкова, й історична, й фантазійна. Померла письменниця 4 квітня 1996 р. у Нью-Йорку.

Автор Вероніка Бурдейна

(За матеріалами з відкритих джерел)