Починаючи з малого віку, людина пізнає цей світ за допомогою органів чуттів. За допомогою слуху ми вчимось розпізнавати різні звуки (приємні і не дуже), голоси батьків. Язик допомагає нам зрозуміти, чи подобається нам смак броколі, вівсянки, а особливо шоколаду. Носом ми вловлюємо запах квітки чи навіть асфальту після дощу. А якщо дитина хоче взяти гарячу чашку з чаєм, то дотик до неї їй дає зрозуміти, що це зовсім не приємне відчуття і слід відмовитися від цієї ідеї. А за допомогою зору ми бачимо цей світ у різних кольорах і формах.

       Та, на жаль, у різний період часу здібність чітко бачити цей світ стає все гіршою. Це виникає з різних причин. У когось через відомі мамині слова: «не сиди довго в телефоні», «не читай в темноті», «не сиди близько біля телевізора». А інколи через поважний вік. Але, погодьтесь, бачити цей чудовий світ, який наповнений барвами, розмаїттям, не дуже зручно. Саме через ці незручності людство має винахід під назвою «контактні лінзи».

       Можливо, Леонардо да Вінчі, який вперше дослідив це явище, сам мав проблеми із зором, або ж мав знайомих, які з часом отримали близорукість чи далекозорість. Та, незважаючи на те, яка була цьому причина, ще у далекому 1508 році дослідник зобразив принцип, яким світло переломлюється і представив оптичну конструкцію, що мала можливість коригувати напрям поширення сонячних променів. Дана конструкція являла собою кулю, що містить у собі воду. Подивившись крізь кулю, предмети здавалися дещо більшими, ніж вони є насправді.

       Через півтора століття відомий французький вчений Рене Декарт вирішив модернізувати дослідження да Вінчі. Але на його шляху виникла нова перешкода: як зробити так, аби контактну лінзу можна було вставити в око, при цьому не нашкодити органу чуття?

       Спочатку пристрій являв собою збільшувальне скло на краю трубки, яке було заповнене водою. Та Рене не врахував одну деталь: якщо помістити цей винахід в око, людина не зможе моргати.

       Цю ідею намагались модернізовувати, але так нічого й не вдалось. Та вже у 1888 році на горизонті з’явився вчений зі Швейцарії Адольф Фік, чия лінза вже була схожа на те, що ми маємо сьогодні. Він вирішив спроєктувати її з коричневого скла і вона самостійно трималась на рогівці. Така лінза могла пробути в оці впродовж 4 годин. Сам винахідник назвав це «контактні окуляри».

       Історія модернізування контактних лінз настільки довга, що не вистачить й 10 сторінок, аби її описати. Тож перенесемось в часи, коли ми отримали те, що має форму «тарілки для супу», м’яке на дотик, «відпочиває» у спеціальному розчині для того, щоб зволожитись і вимити весь бруд, який потрапив у око впродовж дня. Як не дивно, завершення епохи «модернізму» у світі контактних лінз почалось лише наприкінці 20 століття. Лише тоді вчені змогли видихнути і почати працювати над таким явищем як «кольорові контактні лінзи». Але це вже інша історія.

       Насправді контактні лінзи змінили життя людей, які мають проблеми із зором. Але, звісно, і цей винахід не є ідеальним. В залежності від того, які лінзи ви купили, їх потрібно замінювати щодня, щотижня або ж щомісяця. Впродовж дня ваші очі стають сухими, тож їх потрібно постійно зволожувати спеціальними краплями. Також у контактних лінзах не можна плавати, плакати і спати (повірте, ви не хочете знати що буде, якщо постійно спати у лінзах). Але, незважаючи на все, багато людей надають перевагу контактним лінзам, а не окулярам, адже це насправді зручно. Тож так, контактні лінзи це важливий винахід, який не міг би існувати без людини.

Автор Лілія Слободяник