Якщо спитати мене, як пахне Київ, відповім: «Як дім», а коли спадають перші нотки ейфорії, я знову можу мислити як спостерігач. Бо Київ насправді пахне надією. Надією на життя, яке у більшості іншого світу називають звичайним робочим днем. Фільтр-кавою, новобудовами і трендами на «просто, але дорого». Люди тут пахнуть нішевими парфумами локальних брендів і заклопотаністю. Але звісно, є й ті, хто кожного дня мріє звідси вибратись. Ці люди намагаються спростити міфи про те, що кияни швидко ходять і живуть, але зі страхом втратити життя повільно жити було б якось не по собі.

Навколо сотні людей, героїв майбутніх історій, що нібито живуть таке ж життя, як і там, звідки приїхав твій швидкісний потяг. Тут живуть люди, що на новини про щоденні обстріли міст за пару годин їзди уже реагують звично. А коли немає поранених, думають: «Вау, а це свято». Люди, що, можливо, сьогодні чи завтра опиняться у вашій стрічці новин. Чи будуть зустрічатися вам на автобусних зупинках та супермаркетах по ту сторону життя, хоча цього й не хотіли. Люди, що в 14:59 сидять в тій самій фенсі кав’ярні з брауні і матча-тоніком, а в 15:00 йдуть в бомбосховище. Йдуть машинально. Бо війна для них – частина життя.

Хтось із нас точно читав Ремарка і думав: «А як люди під час жахливої світової війни годинами п’ють у барах кальвадос, сміються, як вони закохуються?». Просто їхнє життя, як і життя українців, було наскрізь просякнуто надією.

«Повітряна тривога, терміново пройдіть в укриття».

Авторка Марія Коновалова

Фото: Аліна Лісневська