Фото: Офіційний портал Києва

Що відрізняє цивілізовані країни від нецивілізованих?

Простір безбар’єрності як результат ставлення до людей з особливими потребами. В європейських країнах годі уявити жодну станцію метро, чи вокзал, чи міський транспорт, чи установу, чи будь-який заклад, де б не було забезпечено потреби безбар’єрності. Люди на візках незалежно від когось пересуваються містом транспортом, спускаються ліфтом у метро, відвідують за допомогою спеціально облаштованих підйомників, тротуарів магазини, аптеки, кав’ярні, кінотеатри, концерти, тобто живуть повноправним життям.

На наших вулицях ці люди поки що рідкість. Їх ніби немає, але насправді вони є.

Згідно з повідомленням Уповноваженої Київської міської ради з прав осіб з інвалідністю, голови міського комітету доступності Лесі Петрівської, зараз у столиці проживають понад 150 тисяч людей з інвалідністю, з них близько 9,5 тисяч осіб, які набули інвалідність внаслідок війни.

Війна триває, і ці цифри будуть збільшуватись. Людей на візках більшатиме, і потрібно подбати про нормальні умови їхнього життя.

Але безбар’єрність – це не лише про людей з особливими потребами. Це і про матір з дитиною в колясці, яка не може зайти в метро, бо може впасти з коляскою на крутих східцях, створивши небезпеку для себе й для життя дитини. Це і про пенсіонерів, які вже не мають сили й здоров’я долати бар’єри. І про дітей з інвалідністю, яких в Києві нараховується близько 13 тисяч. Це навіть про людей з валізами, які можуть послуговуватися міським транспортом, економлячи кошти, як це відбувається в цивілізованих країнах світу.

Що ж у столиці вже зроблено для безбар’єрності, робиться і буде робитись?

За словами Лесі Петрівської, у Києві триває процес створення середовища, доступного для всіх людей. Місто позбувається перешкод, які ускладнюють або унеможливлюють доступ до приміщень та надання послуг для людей з особливими потребами. І йдеться загалом про широкий спектр: транспорт, житлову, дорожню інфраструктуру та забезпечення необхідною інформацією.

Оновлений центральний залізничний вокзал Києва

Оновлений центральний залізничний вокзал столиці – позитивний приклад безбар’єрності. Цього вдалося досягнути внаслідок реалізації програми «Безбар’єрна залізниця», яку впроваджує Укрзалізниця з 2023 року. Ця програма інклюзії покликана забезпечити комфорт для людей з особливими потребами: від закупівлі квитка аж до прибуття в місце призначення, як це, власне, й відбувається в європейських країнах.

Як це працює?

На вокзалі вже є безбар’єрний вхід та вихід, ліфти, спеціальні каси для людей з інвалідністю, де, натиснувши відповідну кнопку, можна отримати допомогу та дізнатися потрібну  інформацію. Працює й інклюзивна лаунж-зона, є парк різнопланових колісних крісел, а також спеціальні вагони. А ще з’явилась можливість зробити онлайн-замовлення в ці вагони і послуга допомоги від вокзального помічника як у пункті посадки, так і за місцем прибуття. Помічник сприяє з посадкою та багажем, дізнавшись про свого клієнта зі спеціальної бази інформації. Згідно з даними УЗ, протягом трьох місяців послугами вокзального помічника вже скористались 1114 пасажирів.

Також безбар’єрні нарешті й убиральні на вокзалі.

З’явилися й спеціальні кабінки для годування та перевдягання маленьких дітей – те, що вже є неодмінним атрибутом кожного кафе навіть середнього класу чи будь-якого магазину, чи установи в західних країнах.

Проте на сьогодні на вокзалі повністю інклюзивною є поки що лише одна платформа – №1: розташована на одному рівні з потягами й відповідає стандартам безбар’єрності та має розсувні автоматичні двері.

Тож у нас ще попереду багато роботи, як у плані ментальних змін, так і підходів до людей.

Але головне – почати.

Безбар’єрні вулиці

Потреби в безбар’єрності примушують на все в місті подивитись під іншим кутом зору. І не просто подивитись, а й перебудувати та переоблаштувати. А це величезні кошти, бо інколи перепланування коштує дорожче, ніж будівництво з нуля. Проблеми фінансування для нових міських інклюзивних  просторів дуже злободенні, але їх не так легко вирішувати під час війни.

Тим не менше подібні проєкти уже виходять на вулиці Києва в прямому та переносному значенні. Це і встановлення спеціальних світлофорів, обладнаних спеціальними пристроями звукового оповіщення, і занижені бордюри, і тактильна плитка. Для нас поки що це новина, але ж знову, повторюючись про західні стандарти, тут ми пасемо ще задніх.

Загалом попереду величезні обсяги роботи, починаючи від спеціальних кишень для зупинок міського транспорту, велосипедних смуг і завершуючи цивілізованою формулою паркування авто.

Зараз там, де можливо згідно з будівельними нормами, облаштовують наземні регульовані пішоходні переходи замість підземних, якими важко скористатись маломобільним групам та мамам із дитячими візочками. Уже облаштовано в столиці таких два, а на підході ще заплановано шість.

Фото: Офіційний портал Києва

Чи будемо ми мати безбар’єрний громадський транспорт, в тому числі й метро?

У країнах Євросоюзу, до яких прагне доєднатись Україна, громадський транспорт давно вже пристосований до перевезення людей з особливими потребами. Це і широкі  вхідні двері в наземному транспорті, і місця для колясок, в тому числі й дитячих, і навіть позначки на дверях, де саме ці місця є.

Також розвинений інклюзивний простір мають і підземки – метро. Є спецільні ліфти, якими можуть скористатись люди з особливими потребами, а також  спеціально обладнані місця у вагонах, та вхід і вихід.

Ми ж поки що на початку цього великого й потрібного шляху.

Недавно на офіційному сайті Київради було зареєстровано петицію, в якій владу закликають переоснастити київську підземку відповідно до потреб маломобільних людей, які хочуть мати рівні права при пересуванні. Йдеться про обладнання станцій метро ліфтами, пандусами, облаштування входів- виходів, терміналів на доступній висоті для людей у візках тощо. Ці пропозиції під час війни важко втілювати дуже швидко, але на це вже є великий запит від громадськості.

Київ, сьоме за чисельністю місто у Європі, братиме подальший курс на безбар’єрність. Бо це гостра необхідність, з якою ми запізнились.

Авторка Тетяна Терещенко

(Уривок зі статті, опублікованої в друкованій версії газети “Вечірній Київ”)