Олена Теліга (фото із сайту pinterest)

Цими днями – 21 липня 1906 року – у напівбілоруській напівукраїнській родині Шовгенів народилась відома українська письменниця, громадська діячка Олена Теліга.

Якийсь час родина жила у росії, але згодом переїхала до м. Ізюм, що на Харківщині. А вже у 1918 році батьку Олени запропонували роботу у Києві, куди сім’я і переїхала, тут і проходило навчання Олени, у Жіночій гімназії Олександри Дучинської.

Пізніше, у 1920 році, батько та брат Олени опинилися в еміграції в Чехословаччині, де батько став першим ректором Української Подєбрадської господарської академії. За кілька років Олена з матір’ю та братом теж вирушають в еміграцію з радянської України спочатку в Польщу, а потім в Чехословаччину. Там і проходило навчання дівчини на історико-літературному факультеті та її становлення як поетки.

У Подєбрадах вона познайомилась із Михайлом Телігою – бандуристом, студентом Української господарської академії. Їх об’єднала любов до музики та театру, вони відвідували різні заходи та події. 1 серпня 1926 року вони одружилися.

Загалом її життєве полотно було зіткане з різних ниток-історій. В голодні 20-і роки минулого століття, коли її батько, професор Київського політеху та діяч уряду УНР, евакуювався до Польщі, змушена була полоти городи під Києвом, щоб якось вижити, та міняти речі на харчі. Наприкінці 30-х років, коли переїхали з чоловіком до Варшави, доводилось також підпрацьовувати навіть манекенницею в магазинах.

Далі вона працювала у “Віснику”, який очолював Дмитро Донцов. Згодом вступила в Організацію українських націоналістів (ОУН), а після розколу ОУН Олена Теліга залишилася в середовищі, керованому Андрієм Мельником, але постійним у її душі було тяжіння до Києва. Вона розуміла, що уже розгорнулася Друга світова війна і у столиці чатує небезпека, але бажання допомогти Україні її не покидало.

У 1941 році Олена Теліга все ж повертається в окупований нацистами Київ та організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією «Українського слова» Івана Рогача, що знаходилась на вулиці Бульварно-Кудрявській, видає тижневик літератури і мистецтва «Литаври». Проте за таку активну діяльність та ігнорування вказівок німецької влади вона була заарештована та відправлена до Київського гестапо. На сірому гестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».

22 лютого 1942 року українську письменницю-патріотку було розстріляно в Бабиному Яру. З нею вирішив залишатись до кінця і її чоловік: він не покинув дружину, хоч у нього й була така можливість.

Олена Теліга з чоловіком (фото із сайту pinterest)

За своє життя Олена не видала жодної збірки і, на жаль, значна частина її творів була втрачена. Проте, після її смерті були опубліковані збірки «На чужині» (1947), «Олена Теліга» (1977), «Дороговказ. Поезії О. Теліги та О. Ольжича» (1994), збірник «О краю мій» (1999).

Її поезія прониклива й глибинна, особливо ж любовна лірика. Ось лише деякі з віршів талановитої людини з трагічною життєвою історією:

НЕПОВТОРНЕ СВЯТО

Гарячий день — і враз достигле жито

І доп’яніють обважнілі грона.

Він ще незнаний, ще непережитий,

Єдиний день — мого життя корона.

І що це буде — зустріч, чин, екстаза?

Чи дотик смерти на одну хвилину?

Душа дозріє, сповниться відразу

Подвійним смаком — меду і полину.

А дивне серце — п’яне і завзяте

Відчує певність, мов нехибну шпаду.

Мій день єдиний! Неповторне свято!

Найвищий шпиль — і початок до спаду!

*************

ВІРНІСТЬ

Від сонця свят і непогоди буднів,

Щоб не змінилися безцінні фарби,

В твою скарбницю я складаю скарби,

Які дає мені моє полуднє.

Скарбницю ту ти залишив безжурно,

А я сховала у глибокий спокій,

Де інших пристрастей рвучкі потоки

Її не змиють у годину бурну.

Приходять люди й золоті пориви

Дають за скарби, що господар кинув, —

Та я не хочу за найвищу ціну

Віддати те, чим володіє Привид.

Так часом хтось у невимовній вірі,

Яку не вбити ні рокам, ні втомі,

Пильнує квіти у порожнім домі

І сум кімнат самітним кроком мірить.

Перед вікном шумлять, шумлять тополі

І захід сонця — мов кривава рана,

А на столі розкрита книжка Пана,

Що, може, не повернеться — ніколи.

***********

ЛІТО

Топчуть ноги радісно і струнко

Сонні трави на вузькій межі.

В день такий віддатись поцілункам!

В день такий цілим натхненням жить!

П’яним сонцем тіло налилося,

Тане й гнеться в ньому, мов свіча, —

І тремтить схвильоване колосся,

Прихилившись до мого плеча.

В сотах мозку золотом прозорим

Мед думок розтоплених лежить,

А душа вклоняється просторам

І землі за світлу радість — жить!

І за те, що стільки уст палило

І тягло мене вогнем спокус,

І за те, що замінить не сила —

Ні на що — твоїх єдиних уст!

Матеріал підготувала Наталія Шпак