Кожна людина творить свою історію, навіть не усвідомлюючи цього. У когось вона бліда і нецікава, в когось тьмяна, сплюндрована жахливими вчинками, а в когось світла, яскрава і насичена. Чи часто замислюємось ми над тим, який спадок залишаємо по собі, яку пам’ять…
Ця історія про справжнього творця, людину виняткової енергії, яка присвятила своє довге подвижницьке життя служінню Україні.
Взагалі-то, за великим рахунком, усі люди поділяються на творців і паразитів. Паразитів не в тому сенсі, що погані, а в тому, що користуються плодами діяльності творців, навіть не усвідомлюючи цього.
Борис Михайлович Войцехівський встиг стільки всього зробити, що комусь іншому вистачило б на три життя, та ще й залишилось. І, як не дивно, на все йому вистачало часу й натхнення. Громадський діяч, правник, який на шляху від прокурора до генерала юстиції завжди стояв на захисті прав і свобод людини, талановитий письменник, журналіст та невтомний хранитель української культурної спадщини.
Його членством у своїх лавах пишалися Національні спілки журналістів, письменників та краєзнавців України. Працюючи радником-організатором Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, членом правління Українського фонду культури та Громадського організаційного комітету великого проекту “Григорій Сковорода — 300”, Борис Михайлович активно обстоював ідею відзначення на державному рівні 300-річчя від дня народження Г. Сковороди, яку було підтримано Верховною Радою України відповідною постановою. І в розпал війни – третього грудня 2022 року українське суспільство гідно вшанувало пам’ять великого українського філософа, поета і гуманіста.
Збереження і популяризація української історії та культури, без перебільшення, було справжньою пристрастю довгого і гідного життя Бориса Войцехівського.
Неможливо переоцінити внесок Бориса Михайловича у вшанування пам’яті Григорія Сковороди та Тараса Шевченка. Завдяки його невтомній праці було створено десятки світлиць, проведено багато виставок, фестивалів та поважних форумів, видано чимало книг. Його ініціативи всіляко сприяли поверненню забутих імен та збереженню історичної пам’яті.
Борис Войцехівській заслужено став лауреатом Міжнародної премії імені Григорія Сковороди, Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка, Премії імені Героя України Михайла Сікорського.
Борис Михайлович був справжнім патріотом, який до останнього дня свого життя непорушно вірив у перемогу України. Він надихав усіх нас словами Сковороди про мужність та відвагу у захисті Батьківщини.
«Сьогодні, коли наша доблесна армія веде безкомпромісну війну з путінською ордою за цілісність та непорушність кордонів рідної України, нам, як ніколи, важливо вчитися мудрості Сковороди і пам’ятати його пророцькі слова: “Хто воїном народжений бути — дерзай, озброюйся і… захищай від внутрішніх грабіжників та зовнішніх ворогів. Бережи звання, як око. Не бійся, з Богом легше буде тобі переносити голод, спрагу, холод, жар, безсоння, кровотечні рани й самий страх смертний…».
«З таким військовим наказом нашого великого патріота нас не зламає ніякий ворог, ми обов’язково переможемо», — зазначав під час заходів Борис Войцехівський.
Як там не є, але ніхто не живе вічно і у свій час іде в засвіти. Не в небуття. Бо що таке небуття… Це той час коли про тебе ніхто вже не пам’ятає і навіть не згадує. Ніхто і ніколи.
Борис Михайлович Войцехівський зробив стільки добра, так віддано любив Україну, людей з якими йшов непростим життєвим шляхом, що небуття йому не загрожує, бо його справи та ідеї житимуть і надихатимуть!
Просто 24 липня 2024 року на 90-му році життя перестало битися його велике любляче серце…

Володимир Денисенко, заступник головного редактора наукового щорічника “Україна дипломатична”, член НСЖУ