#Історія_відомих

2 листопада 1914 року перестало битись невгамовне серце Вікентія Хвойки – людини, яка вміла відкривати нове в минулому. Чех за походженням, він надзвичайно багато зробив для України, дослідивши, окрім усього іншого, Трипільську, Черняхівську та Зарубинецьку культури.

Попри всю свою відомість, його біографія і діяльність містять багато невідомих сторінок. Тож ексклюзивні факти про відомого українського археолога – в інтерв’ю з Михайлом Відейком, відомим українським науковцем, археологом, дослідником Трипільської культури, доктором історичних наук, професором.

Вікентій Хвойка – чех, якого вітри історії занесли до Києва – відкрив, по суті, цивілізацію, древню Трипільську цивілізацію, як колись німецький археолог Генріх Шліман відкрив грецьку Трою. Були цікаві прецеденти в його київському періоді. Коли велися розкопки довкола Десятинної церкви, і, фактично, вони були в розпалі, Вікентія Хвойку відсторонили від цього процесу, щоб він там не копався. Що це було, як Ви думаєте?

Ви ж не забувайте, що це була епоха російської імперії з усіма, як кажуть, її тарганами. Нам зараз це складно уявити, але були правила поведінки, яких ми зараз не знаємо, і нам складно зрозуміти, що там пішло не так.

(Вигляд будівельного майданчика на вул. Кирилівській, 1894 рік.
Стрілками вказані місця, де В. Хвойка знайшов сліди проживання трипільців.
Фото з Наукового архіву Інституту археології НАН України)

Але щодо цієї історії є дуже гарна біографія Вікентія Хвойки, яку написала Вікторія Колеснікова, й дисертацію захистила з його біографії.
Грубо кажучи, він приїхав на заробітки з Чехії, тоді ще з Австро-Угорщини, де в нього була велика родина, він там якась надцята дитина був у сім’ї, і треба з чогось жити, і там усі зітхнули з полегшенням, коли він кудись подався на заробітки. Так само, як наші люди кудись зараз їдуть, тоді їздили на заробітки до нас, бо тут можна було відкрити власний бізнес, якщо ти з розумом, з руками, маєш підтримку якихось земляків, можеш знайти якусь протекцію. Власне, він і починав як бізнесмен, займався аграрним бізнесом: ячмінь, просо, хміль вирощував, але потім переключився на археологію.

Він листувався з багатьма провідними європейськими археологічними світилами того часу, в нього листування з людьми з Великобританії, Німеччини, Франції. Кажуть, що він в археології аматор, але, вибачте, у російській імперії не було університету, де ви могли б отримати диплом археолога, це з’явилося тільки після 1917 року.
Розкопки вели всякі заможні люди, колекціонери, там міг бути й генерал-губернатор, міг професор університету, як той же Антонович.
А тут приходить приватна особа, ще й інородець, як називали тоді тих «понаєхавших», і починає
розкопки не де-небудь, а в самому серці Русі.
І коли в нього пішло там, і оця братська могила киян, і фундаменти княжих палаців, і знахідки, і скарб, і якась там могила на місці Десятинної церкви, яку оголосили похованням святих мучеників за віру варяга Федора з сином. Боже, це був такий політичний скандал, що Господи прости! Як його зам’яли, я не знаю. Але у Хвойки все було законно: у нього були дозволи, була нотаріально засвідчена угода з власником землі. Вона, до речі, виставлена в копії експозиції музею Хвойки в Халеп’ї, там про ці його київські розкопки є окрема вітрина, і навіть копія цієї угоди висить про розподіл знахідок. То все було, зараз археологи так не оформлюють юридично свої розкопки, як це зробив Хвойка. Але його звідти прибрали від гріха подалі, призначили архітектора Мілєєва, який теж не був археологом, а був архітектором, ну і він там потихеньку собі далі копав, на це купу грошей йому дали. Бо Хвойка копав за свої, щось йому там меценати виділили, але це була власне приватна справа, не державна, це був той випадок, коли об’єкт державного значення, як би зараз сказали, копає взагалі людина нізвідки, хоча в нього була репутація вже років 10, що він таки вміє, і йому щастить.
Ну хтось вирішив, що йому забагато щастить.

Яким було завершення цієї історії?

Закінчення цієї історії взагалі було феєричне. Хвойку з Києва прибрали, але в нього було дуже багато симпатиків, причому навіть серед військових у Києві (військово-історичне товариство виділило йому гроші на розкопки у Білогородці під Києвом), і він знайшов там давньоруську церкву, культурний шар, якийсь колодязь, руїни палацу Литовського воєводи. З Білогородки його вже не змогли ніяк посунути, він там майже до смерті її копав. Так що ось цьому київському інциденту в його біографії ми завдячуємо археологічному відкриттю Білогородки, як кажуть, причинно- наслідкові зв’язки дуже цікаві.
Взагалі дуже цікава особа, зараз про його життя більше відомо, навіть мемуари сучасників про нього опублікували.
Вікторія Колеснікова постаралася, щоб поставити це на наукову основу. Там безліч історій можна розповідати, як у Києві копав, і поза Києвом, про його пригоди. А років 10 тому зовсім несподівано спливла історія про його ранні подвиги, як він їздив копати кудись на південь, в район Нікополя, де Скіфські кургани, там спогади місцевих копачів про те, як вони з ним працювали, так що він багато де встиг попрацювати.

Але, я думаю, головне те, що він зумів з того, що накопав за своє життя (його розкопки тривали десь з 1892 по 1912), тобто 20 років, на підставі цих матеріалів фактично написати першу давню історію цього регіону — Наддніпрянщини. Розписав, яка культура йде за якою, який що мало вигляд, це фактично перша праця по давній історії цього регіону.
У нас в Україні є сотні археологів, які ведуть розкопки, але з них, можливо, пару відсотків за своє життя написали хоч одну науково-популярну книжку про свою діяльність. Але якби кожен написав по одній, це вже була б ціла бібліотека, розумієте?! І дуже цікава бібліотека, я вам скажу. І в цьому величезне досягнення Вікентія Хвойки.

До речі, перші відомості про розкопки Хвойки на Подолі, про Кирилівську стоянку, вийшли у Львові у 1898 році українською мовою, завдяки тому ж Михайлові Грушевському. Тобто інформація про його розкопки вже наприкінці ХІХ століття поширювалась українською мовою. І коли вийшло перше видання «Історії України-Руси», то Грушевський використав усі відкриття Хвойки, умонтував це у свій гранд-наратив про історію України. Щоб ви не сумнівалися, після цього дивилися на Хвойку взагалі як на постачальника матеріалів для українських сепаратистів, які сидять там десь у Львові. На жаль, от ця сторона його життя менш досліджена.

(Трипільці будують землянку на Татарці. Реконструкція Вікентія Хвойки за матеріалами розкопок 1893-1894 років.
Рисунок з Наукового архіву Інституту археології НАН України)

Вивчення трипільської культури дає поштовх і детальнішому вивченню різних історичних періодів. Наприклад, періоду Київської Русі, який російська пропаганда перетворила на стержень «русского міра» про колиску трьох братніх народів. Що у нас тут «недорозкопано» ще, так би мовити?

У нас, розумієте, з Руссю складніше, бо того, що розкопано, багато, але чи правильно ми розуміємо те, що розкопали? Хвойка був не першим, хто почав копати княжий Київ, і до нього копали, там і митрополити копали, і хто там тільки в Києві не копав. Але, головне, що тривалий час і навіть досі багато хто вважає ці археологічні дослідження ілюстрацією до «Повісті минулих літ». От у «Повісті минулих літ» є щось, і ми маємо це відкопати, «о, ми відкопали, а де воно у «Повісті минулих літ»? І ми бачимо давню історію Русі крізь «Повість минулих літ».
Накопали вже не лише з часів Хвойки, а й раніше, стільки інформації, яку вже не можна не враховувати в історії. І археологія стала самостійним джерелом з історії Русі, це я вам кажу абсолютно чітко, яка може або підтвердити, або навіть спростувати окремі епізоди з «Повісті минулих літ», які там є відвертою фантастикою, навіть не науковою.
І це те, з чим історикам доведеться далі жити.

Розмовляла Тамара Куцай

(Уривок з інтерв’ю, яке було опубліковане в друкованій версії газети “Вечірній Київ”)