#Родинні_історії

Бабуся… Коли лише чуємо це слово, виринає безліч теплих спогадів та відчуттів. Це – розуміння, ніжність і ласка. І взагалі це не слово, а магія, яка робить життя кращим, озиваючись в нашій долі оберегом нашого роду. Чи не кожен із нас може пригадати безліч історій, пов’язаних зі своїми бабусями. Ми ж сьогодні пропонуємо вам одну зі щемливих історій. А ви нам можете розповісти свої, написавши на нашу пошту: istoriiforyou@gmail.com

Спогади про мою бабусю

Її темне волосся густими кучерями спадало на тендітні плечі, на смаглявому обличчі повсякчас вигравала привітна усмішка, а очі кольору неба були сповнені втоми. На роботі цю жінку називали Ларисою Петрівною, удома йменували Лорою, і лише я лагідно кликала її бабусею…
Понад усе на світі бабуся любила пекти. Її мереживний фартух час від часу був усипаний борошном, а сама вона завжди пахла свіжою випічкою і корицею. Вечорами, вмостившись на кріслі-гойдалці, бабуся читала Аґату Крісті й інколи засинала з книжкою у руках. Тоді вона глибокої ночі схоплювалася з місця й намагалася в темряві намацати перемикач. Мені це відомо, бо за стіною, згорнувшись калачиком, спала я і чула кожне бабусине «ой, Божечко», коли вона ненароком перечіплялась через кота, «трясця його матері», коли забивалася об стіл, і «ну слава Богу», коли нарешті вмикала світло…
Одного разу я захворіла на вітряну віспу. Зазвичай батьки не залишають шестирічних дітей вдома самих, тож і мої не стали винятком. Перед тим, як іти на роботу, мама подзвонила бабусі й попросила наглянути за мною, на що вона охоче погодилась. Уже не пам’ятаю, чи то батьки не дали їй дублікат, чи вона сама забула взяти його з собою, але вийшло так, що бабуся прийшла без ключа. Звісно, я б могла самотужки відімкнути замок, але шестирічну мене цього ще не навчили.
Тоді бабуся попросила сусідку винести стілець й почала говорити зі мною з під’їзду. Вона розповідала мені всілякі історії, жартувала й постійно цікавилась моїм самопочуттям. Коли настав час обіду, вона детально розповіла мені, де взяти їжу, як нагріти її, і в якому місці залишити порожню тарілку.Так вона просиділа під дверима нашої квартири близько 7 годин, аж до того моменту, поки мама не повернулася з роботи.
Про бабусину хворобу я дізналась, коли мені виповнилося 10. Тоді я не мала анінайменшого уявлення про те, що таке рак, але розуміла одне — це щось жахливе. Бабуся довго намагалася приховувати від мене свою недугу: казала, що хустку носить, бо так ходять усі жінки її віку, а в лікарню їздить навідувати подругу.
Того дня, коли я бачила бабусю востаннє, вона сиділа на лікарняному ліжку й крізь сльози переконувала мене, що скоро одужає. Тоді я теж плакала й на знак згоди мимовільно кивала головою…

Авторка Анастасія Кубицька

(Зображення: картина Михайла Бойчука “Українка”).