На перетині київських вулиць на Подолі, поблизу річки Дніпра, на Поштовій площі, стоїть церква Різдва Христового. Вечірнє світло додає синіх відтінків до її жовтого кольору. Зовсім поряд – людний пішохідний перехід, який веде до метро та фунікулера. Також жваво снують авто на заїзди та з’їзди з мосту… І від цього складається враження, ніби цей придорожній храм поєднав суєту буденного й сутність вічного.
Судилися цій церкві й перетини історичних шляхів. На одному з них вона перетнулась і з Тарасом Шевченком. Але коли його вже не стало. Але тепер він назавжди тут…

Багатостраждальна історія Церкви Різдва Христового
Постала вона на місці старої київської дерев’яної церкви (про неї згадувалось у писемних джерелах 16 століття, хоча нібито була тут ще й за часів Київської Русі), яку вирішили на початку ХІХ століття замінити на сучаснішу.
Проєктувати церкву взявся тодішній головний архітектор Києва Андрій Меленський. І спроєктував її у вигляді восьмигранної споруди. Ще й зверху було восьмикутне сплетіння, а в центрі склепіння – восьмикутний отвір.
Будівництво церкви завершили в другому десятилітті XIX століття. І стала вона однією з архітектурних перлин Подолу. Багатостраждального Подолу, який майже вщент вигорів напередодні внаслідок великої катастрофічної пожежі в липні 1811 року, що з невідомих причин спалахнула в цьому районі.
Тож на долю Андрія Меленського взагалі випало ледь не створювати Поділ заново. Адже в пащі вогню зникло понад 2 тисячі будинків містян, 12 церков, 3 монастирі і ще багато чого. Навіть вузенькі й закручені дерев’яні вулички Подолу з дерев’яними підмостками потрапили в її провалля. Вистояли лише вулиці Покровська та Притисько-Микільська завдячуючи тому, що мали кам’яні споруди.
І архітектор «розкреслював», ніби під лінійку, Поділ заново, та робив вулиці ширшими й прямокутними. Паралельно будував ще й відомі київські споруди, які й досі є перлинами столиці: пам’ятник на честь повернення Києву Магдебурзького права, церкву-ротонду на Аскольдовій могилі та Контрактовий будинок, інші об’єкти. Поряд із цим добудовував Церкву Різдва Христового. І добудував.

Далі води Дніпра несли на своїх хвилях десятиліття й століття. Змінювались звички киян, їхнє житло, транспорт, побут, одяг. Але незмінною залишалась потреба зайти до храму, помолитись в його тиші, подумати про минуле, сьогодення й майбутнє.
Так було доти, доки на поріг храму не заскочили в брудних кирзових чоботях більшовики, руйнуючи тишу гугнявим шурхотом шкіряних курток.
І 1936 року храм було зруйновано.
І вже відроджено у 2002 – 2005 роках. Цю будівлю ми можемо бачити зараз. Стіни в неї інші, але дух той самий, здатний до поновлень, адже недаремно вона носить назву Різдва Христового.
Проте була в її історії ще одна цікава сторінка, яка відкрита в храмі й зараз. І яку можна побачити, завітавши туди.

Відспівування Тараса Шевченка й посмертна маска Кобзаря
«Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий».
Слово Кобзаря було законом, і тіло за 2 місяці по його смерті травневими днями далекого 1861 року, отримавши нарешті дозвіл на транспортування, його соратники привезли до Києва.
Останній шлях Шевченка пролягав через українські Глухів, Кролевець, Батурин, Борзну, Ніжин та Бровари. І зупинився тут, на перетині шляхів, на Київському Подолі, в церкві Різдва Христового.
Тодішні й нинішні імперські російські жандарми мають дещо спільне, що непідвладне часу: вони до дрижаків у колінах бояться всього українського. Тож навіть мертвого Тараса вони боялися впустити в центр Києва.
Тисячі киян прийшли тоді сюди, до Церкви Різдва Христового. Щоб провести свого провідника в останню дорогу. Читали вірші, виголошували промови, плакали, а одна панянка (подейкували, що то була княжна Рєпніна, яка дуже любила Тараса Шевченка) кинула навіть на його домовину терновий вінок, якого перелякано вхопила зграя жандармів.
Далі, після панахиди, Кобзаря з церкви повезли хоронити до Канева, на Чернечу гору…

…Тепер у церкві виблискують ікони, моляться люди, а від посмертної маски Шевченка, яка тут зберігається, віє таємничістю.
На долівці ж храму зображено терновий вінок. Його все ж вихопив із цупких рук жандармів найсильніший воїн світу – час.

Авторка Тетяна Пивовар

Хочете підтримати нас?

Кожен ваш донат допоможе ще активніше розвивати наш некомерційний проєкт, який активно працює вже більше 3 років.

Справжні історії – просвітницький проєкт, який на волонтерських засадах розповідає цікаві історії про Україну, відомих українців, подорожі, традиції, звичаї, кухню, а також захопливі історії про мандрівки світом та відомих особистостей у світі.

У наших планах – створення також англомовної версії сайту, щоб світ більше дізнався про Україну та українців.

Наші рахунки:

Картка у грн.: 5363 5421 0596 6718

Підтримати проєкт

Want to support us?

Each of your donations will help our non-commercial project, which has been producing stories for you for already three years, to become even better.

True Stories is an educational project that, on a volunteer basis, tells interesting stories about Ukraine, famous Ukrainians and other inspiring people, travels, traditions, customs, and cuisine.

Our plans include the creation of an English-language version of the site so that the world can learn more about Ukraine and Ukrainians.

Support the project

Підтримати проєкт

1,00 $