#Історії_війни

Київська підземка – простір прихистку і надії під час обстрілів та тривог у столиці. А ще це – простір, де люди знайомляться, підтримують один одного і разом не бояться, бо мають стійкий київський дух.
Своїми історіями, прожитими та побаченими в київському метро, діляться київські студенти.

Уляна:
«Одного разу, коли я вже під’їхала до Університету, я почула, як виє сирена, та відчула вібрацію в телефоні – це було сповіщення про початок повітряної тривоги. Я вийшла і помчалась до метро, щоб пересидіти там повітряну тривогу, але, як виявилось, біля входу вже була купа людей. Мені вдалось просунутись далі.
Я присіла на сходах неподалік входу в метро, вирішила погортати стрічку новин і раптом почула дуже гучний та сильний вибух. Багато людей у паніці, кричать, метушаться. У мене почалась наче німа паніка, я просто сиділа і нічого з цим зробити не могла, руки оніміли, ноги також, голова наче в один момент стала порожньою. Мабуть, то був сильний шок. Потім через декілька секунд я озирнулась і побігла всередину метро.
Вибухи не вщухали – і хвилювання наростало. Аж доти, доки з протилежного кінця метро один чоловік не почав співати. Одразу підхопили всі люди. Я також почали співати. Я співала до кінця, як і всі. Це був гімн. Гімн країни людей, чий моральний дух не вб’є жодна ракета, жодна куля. Саме у той момент я зрозуміла, що коли ми всі разом, нам нічого не страшно».

Аміна:

«На початку березня 2022 року, коли ситуація ставала все більш напруженою, я була змушена залишити рідний Київ і вирушити у Вінницьку область. Уже через місяць я мріяла про якнайшвидше повернення. Сумувала за вулицями Києва, за своїм домом, за друзями, за прогулянками та унікальною атмосферою столичного метро.
На початку червня я нарешті змогла повернутися додому. Відчуття радості переповнювало мене, коли знову побачила знайомі вулички. Але найголовніше, чого чекала з нетерпінням – це проїхатися в метро. Ця прохолода, запах, який ні з чим не зрівняєш, та величезний потік людей завжди були для мене особливими.
Коли я увійшла на “Мінську”, мене охопила хвиля спогадів і емоцій. Я стояла на платформі і спостерігала за людьми навколо. Кожен із них поспішав у своїх справах, але всі вони були частиною того життя, яке мені хотілося повернути.
А потім я почула його – знайомий голос, який оголошував, що наступна станція – “Оболонь”. Він був таким самим, як і раніше, і кожне слово звучало мелодійно і заспокійливо. Цей голос був для мене символом стабільності і надійності, нагадуючи, що життя продовжується, незважаючи ні на що.
Я відчула, як повільно повертаюся до звичного ритму міста. Київ, зі своєю унікальною енергетикою, знову став моїм домом, а метро – символом цього повернення».

Владислав:
«Київське метро, колись жвавий транспортний вузол, під час війни перетворилося на укриття та місце самовідданої праці. Ось декілька історій, які я чув:
Станція метро «Золоті ворота» стала справжнім підземним містом, де люди жили тижнями на початку війни. Тут облаштували спальні місця, готували їжу, організовували концерти та навіть проводили уроки для дітей.
Машиністи метро, ризикуючи життям, продовжували курсувати підземними тунелями, евакуюючи людей та доставляючи гуманітарну допомогу.
В одному з вагонів метро народилася дитина. Ця подія стала символом надії та віри у майбутнє, адже життя продовжується навіть у найскладніші часи.
Музиканти давали концерти на станціях, піднімаючи бойовий дух людей та даруючи їм хвилини радості.
Люди ділилися їжею, водою та ліками з незнайомцями, підтримуючи один одного в скрутний час.
Київське метро стало не просто укриттям, а й місцем, де проявлялися найкращі людські якості: стійкість, співчуття, взаємодопомога та єднання перед обличчям спільного ворога. Ці історії нагадують нам, що навіть у темряві завжди є місце для світла, а людський дух неможливо зламати».

Софія:

«Маю в нотатках телефону одну цікавеньку історію. Сталося це нинішнього року. Зайшла до вагону метро, де вже їхала компанія трохи п’яненьких бабусь і дідусів. Гамір від них був страшенний, але я спіймала фрагмент діалогу.
Пані запитує в пана:
— Ну, шо, де виходимо?
— На цій, на Площі Українських героїв. На місці наших поцілунків, — пані у відповідь регоче. — Там цілуватись було добре! Конструкція стійка.
Так цікаво, якими вони були колись, скажімо, коли були мого віку? Скільки всього пережили разом чи окремо? І чи дійсно там так добре було цілуватися?!!»

Дарина:

«Хоч метро знаходиться й далеченько від мене, і я ним не так часто їжджу, та все ж одного разу відсиділа декілька годин на станції Хрещатик.
Мене здивувало те, як деякі люди знайомились, діти грались разом, і як перебування в метро взагалі зближувало людей.
Мене зацікавив один хлопчик, що сидів один зі своїм собакою, поки інші діти разом грались на розстеленому пледі. Не пройшло й 2 хвилин, як ці діти звернули на нього увагу, почали кликати його й ділитись іграшками. Це було досить мило й зворушливо. Як виявилось, цей хлопчик ще й вивчав фокуси й почав демонструвати їх, ставши зіркою того дня не тільки для дітей, а й для дорослих».

Владислава:

«Одного навчального дня я, стомлена й без настрою, їхала додому в метро. Вагон був переповнений, люди сиділи й стояли, мовчки вдивляючись у свої телефони. На одній із зупинок двері відчинилися, і до вагона зайшов чоловік. Він був одягнений у військову форму, на обличчі виднілися сліди втоми, але очі сяяли добротою. У руках він тримав баян.
«Доброго дня, кияни!», – пролунав його голос, щирий і веселий. – «Дозвольте трохи розважити вас у цю непросту годину». І чоловік почав грати.
Спочатку мелодія була тихою й сумною, наче відображення настрою людей у вагоні. Але потім вона поступово ставала жвавішою, веселішою.
Люди почали піднімати голови, дехто навіть знімав це на відео.
Я мимоволі й собі почала усміхатися. Ця несподівана музика, що ллється з баяна, раптом розтопила лід напруги. Вагон перетворився на маленький острів радості й єднання посеред сірості війни. Чоловік грав із душею, його пальці віртуозно літали по клавішах, а його очі сяяли щасливим світлом. Коли він закінчив грати, вагон вибухнув оплесками.
«Дякую!», – кричали люди. – «Це було чудово!»
Чоловік усміхнувся й сказав: «Пам’ятайте, кияни, навіть у найскладніші часи не втрачайте надії та віри. Разом ми все подолаємо!»
З цими словами він вийшов з вагона, залишивши по собі атмосферу тепла й єднання. Я їхала далі, але вже не відчувала втоми й зневіри.
Ця несподівана зустріч з баяністом у метро нагадала мені, що навіть у найскладніші часи завжди знайдеться місце для радості й людяності. Я запам’ятала цей день».

Фото: Андрія Ходькова на Вікторії Заїки

(Матеріал було опубліковано в друкованій версії газети “Вечірній Київ”)