English version is below

Писати про Вінстона Черчилля водночас приємно, цікаво і складно, бо протягом свого довгого яскравого життя він встиг стільки всього зробити, що вистачило б на сотню-другу небезталанних людей. Погодьтеся, у підсумку важливо те, що ти зробив, а не які в тебе були добрі наміри чи цікаві думки, бо залік у небесній канцелярії та і в людській пам’яті йде по вчинках, а не по намірах.
Та ще й ніхто не відміняв генетику. Те, з чим легко впорається хтось один, буде не під силу комусь іншому, бо не отримав у спадок від батьків певні здібності та риси характеру.

Саме від матері – леді Рендольф Черчилль (блискучої світської левиці, сліпуче красивої, впевненої в собі та честолюбної жінки, яка завжди обирала амбітні цілі і завжди домагалася їх досягнення) Вінстон успадкував найхарактерніші свої риси – гострий та гнучкий розум, амбіційність, безмежну енергію, здоровий авантюризм, вміння ризикувати, хоробрість та невичерпну життєлюбність.

Свого часу її небезпідставно називали найвпливовішою жінкою англосаксонського світу. Леді Рендольф Черчилль видавала розкішний міжнародний журнал «The Anglo-Saxon Review», де була водночас видавцем, головним редактором і автором деяких матеріалів, а під час англо-бурської війни спорядила плавучий шпиталь і особисто відправилася з ним на театр бойових дій. Вона мала неабиякі зв’язки у найвищих ешелонах влади імперії і значно посприяла політичним кар’єрам чоловіка і сина. Допомогла своєму першому чоловіку, світському франту з аристократичної родини, перетворитися на одного зі стовпів Британської імперії. Але батько Вінстона, лорд Рендольф Черчилль, молодший син 7-го герцога Мальборо, помер у 45 років, коли сину було лише 21, так і не встигнувши спробувати себе в якості претендента на прем’єрське крісло. Тоді леді Черчилль спрямувала свої зусилля на кар’єрне зростання старшого сина.

У юнацькому віці Вінстон Черчилль вже досконало володів англійською мовою, як усною так і письмовою. Він не просто засвоїв певні правила, а навчився досконало користуватися словами, любив їх, за допомогою слів заробляв гроші та робив кар’єру. Мова стала головним джерелом його доходів з 21 року. І відразу ж він почав заробляти цілком пристойні, навіть завеликі для молодого автора гроші. З часом його твори стали приносити величезний прибуток і йому самому, а згодом і його нащадкам. Він написав тисячі статей для газет і журналів та понад сорок книг.

За короткий проміжок часу Вінстон Черчилль взяв участь у п’яти військових конфліктах, одержав безліч нагород, став ветераном бойових дій, а також одним з самих відомих, досвідчених та високооплачуваних військових кореспондентів у світі. Його гонорари за репортажі з Індії, Судану та Куби, перевищували його ж офіцерську зарплатню у півтора рази. Британські газети платили Черчиллю за один матеріал суму, еквівалентну півторамісячному утримуванню британського лейтенанта в колоніях.

До Лондона він повертається героєм. Його фото часто з’являється у ЗМІ. Протягом короткого часу він видає одна за одною дві книги, постійно виступає з публічними лекціями в Англії, Канаді та США.

1898 року виходить друком перший його бестселер “Річкова війна”. На гонорари від книги “Мальборо: його життя і час” та мемуари про Першу, а потім і Другу світову війну, Вінстон повернув та відбудував свій маєток.

Ми звикли уявляти Черчилля важким та малорухливим, втім у молоді роки він активно займався фехтуванням, а згодом дуже результативно грав у поло за команду свого полку.
Повернувшись додому, він робить свої перші кроки у політиці, які виявляються досить вдалими, і його кар’єра стрімко іде вгору. Вже у лютому 1901 року він посідає місце в Палаті громад і виголошує там свою першу промову.

Вінстон Черчилль жадав влади і отримав її. Він бажав стати прем’єр-міністром не заради посади, а для досягнення великих цілей. Працював протягом шістнадцяти годин на добу і завжди ніс відповідальність за прийняття важливих та інколи небезпечних рішень. Працюючи над кожною промовою, він намагався досягти досконалості. Мабуть ніхто не докладав стільки зусиль, щоб стати чудовим оратором. І йому це вдалося.

Втім не тільки це. Якимось дивним чином йому вдалося реалізувати себе в багатьох іпостасях – в Парламенті, на посаді прем’єра, в якості журналіста, літератора, художника, створюючи власний ідеальний будинок та ідеальний сад.

З дев’яноста років свого життя п’ятдесят п’ять Черчилль провів у Парламенті, тридцять один у Кабінеті міністрів і майже дев’ять років був прем’єр-міністром. Він брав участь у 19 битвах і отримав 14 військових нагород. Він був помітною постаттю під час Першої світової війни та центральною – під час Другої світової. Протягом життя Черчилль майже 50 разів перебував під обстрілом і жодного разу не був поранений. До речі, Вінстон Черчилль, полковник 4-го Королівського гусарського полку був єдиним професійним військовим з «Великої трійки» вождів Антигітлерівської коаліції. Пройшовши навчання в Королівській військовій академії в Сандхерсті, він вступив на службу до цього полку в чині молодшого лейтенанта.

Він опублікував більше статей і книг, ніж значна кількість професійних журналістів і письменників. Написав понад п’ятисот картин і став членом Королевської академії мистецтв. Побудував будинок і створив чудовий сад. У нього була дружна любляча сім’я і багато друзів.

Черчилль цінував життя як таке в усіх його проявах – смачну їжу, цікаву бесіду, благородні напої, гарні жарти. На запитання журналіста, яка природа його успіху, він блискавично відповів: «Збереження енергії. Ніколи не стій, якщо можеш присісти, і ніколи не сиди, якщо можеш прилягти».

У листопаді 1964 Вінстон Черчилль відсвяткував свій дев’яностий день народження і помер 24 січня 1965 року. Останні його слова: «Я від усього втомився». Але потім додав, обвівши поглядом людей, які зібралися навколо його ліжка: «Подорож була приємною, і це варто було зробити один раз».

Під час прощання у Вестмінстер-холі понад 320 тисяч людей прийшли віддати шану серу Вінстону Черчиллю. У жалобній церемонії в соборі Св.Павла взяли участь королева Єлизавета II, представники 112 держав, а загалом 3500 осіб. В день похорону – 30-го січня була дуже холодна погода. Втім на вулицях Лондона зібрався незчисленний натовп, а мільйони дивилися телетрансляцію.

«Ніколи не здавайтесь!», – сказав Вінстон, адресуючи це послання своїй нації. Але відтоді воно було почуте кожним, хто брався боронити власну свободу.
Узагалі-то, коли читаєш його твори, складається враження, що сер Вінстон по життю був передусім літератором, а політика – то лише захопливе хобі цього симпатичного чоловіка з сигарою в руці.

У 1953 році на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури було висунуто дві кандидатури – Вінстон Черчилль та Ернест Хемінгуей. Нобелівський комітет віддав перевагу британському політику («за неперевершеність історичного й біографічного опису, за блискуче ораторське мистецтво, з допомогою якого відстоювалися найвищі людські цінності»). Хемінгуей отримав премію роком пізніше.

Автор Олена Букраба

Article in English:

Winston Churchill: “Never give up!”

Writing about Winston Churchill is at once pleasant, fascinating, and difficult, because during his long and brilliant life he managed to accomplish so much that it would have been enough for a hundred or two less talented people. You must agree, in the end, what truly matters is what you have done, not the good intentions or interesting thoughts you had — for both in the heavenly office and in human memory, it is deeds, not intentions, that are counted.

And, of course, genetics cannot be dismissed. What one person can easily handle may be beyond another’s power, simply because they did not inherit certain abilities and character traits from their parents.

It was from his mother — Lady Randolph Churchill (a brilliant socialite, dazzlingly beautiful, confident, and ambitious woman who always chose bold goals and always achieved them) — that Winston inherited his most defining traits: a sharp and flexible mind, ambition, boundless energy, healthy adventurousness, courage, the ability to take risks, and inexhaustible zest for life.

In her time, she was rightfully called the most influential woman in the Anglo-Saxon world. Lady Randolph Churchill published the luxurious international magazine The Anglo-Saxon Review, where she served simultaneously as publisher, editor-in-chief, and author of several articles. During the Anglo-Boer War, she equipped a floating hospital and personally went with it to the theater of war. She had remarkable connections in the highest circles of imperial power and greatly contributed to the political careers of both her husband and her son. She helped her first husband — a fashionable dandy from an aristocratic family — transform into one of the pillars of the British Empire.

However, Winston’s father, Lord Randolph Churchill, the younger son of the 7th Duke of Marlborough, died at the age of 45, when Winston was only 21, never having the chance to try himself as a contender for the Prime Minister’s seat. It was then that Lady Churchill directed her efforts toward advancing her eldest son’s career.

In his youth, Winston Churchill had already mastered the English language perfectly, both spoken and written. He not only learned the rules but also mastered the art of using words skillfully — he loved them, earned money through them, and built his career upon them. Language became his main source of income from the age of 21. He immediately began earning quite decent — even substantial — money for a young author. Over time, his works brought enormous profits to him and, later, to his descendants. He wrote thousands of articles for newspapers and magazines and more than forty books.

In a short period of time, Winston Churchill took part in five military conflicts, received numerous awards, became a veteran of combat operations, and one of the most famous, experienced, and highly paid war correspondents in the world. His fees for reports from India, Sudan, and Cuba exceeded his officer’s salary by one and a half times. British newspapers paid Churchill for a single article an amount equivalent to one and a half months of a British lieutenant’s maintenance in the colonies.

He returned to London as a hero. His photograph often appeared in the press. Within a short time, he published two books in quick succession and gave public lectures across England, Canada, and the United States.

In 1898, his first bestseller The River War was published. With the royalties from Marlborough: His Life and Times and his memoirs about the First and later the Second World War, Winston was able to repay his debts and rebuild his estate.

We are used to picturing Churchill as a heavyset, slow-moving man, yet in his youth, he actively practiced fencing and later played polo with remarkable success for his regiment’s team.
Upon returning home, he took his first steps in politics — steps that turned out to be quite successful — and his career began to rise rapidly. By February 1901, he had taken a seat in the House of Commons and delivered his first speech there.

Winston Churchill craved power — and he achieved it. He wanted to become Prime Minister not for the sake of the position itself, but to accomplish great goals. He worked sixteen hours a day and always took full responsibility for making important and sometimes dangerous decisions. While working on each speech, he strove for perfection. Perhaps no one ever invested so much effort into becoming a great orator — and he succeeded.

Yet that was not all. Somehow, he managed to realize himself in many roles — as a member of Parliament, Prime Minister, journalist, writer, painter, and creator of his own ideal home and garden.

Out of his ninety years of life, Churchill spent fifty-five in Parliament, thirty-one in the Cabinet, and nearly nine as Prime Minister. He took part in nineteen battles and received fourteen military decorations. He was a notable figure during the First World War and a central one during the Second. Throughout his life, Churchill came under fire nearly fifty times and was never wounded. Incidentally, Winston Churchill, colonel of the 4th Queen’s Own Hussars, was the only professional soldier among the “Big Three” leaders of the Anti-Hitler Coalition. After graduating from the Royal Military Academy at Sandhurst, he joined this regiment with the rank of second lieutenant.

He published more articles and books than many professional journalists and writers. He painted over five hundred paintings and became a member of the Royal Academy of Arts. He built a house and created a beautiful garden. He had a close, loving family and many friends.

Churchill valued life in all its forms — delicious food, engaging conversation, fine drinks, and good jokes. When asked by a journalist about the secret of his success, he replied instantly: “Conservation of energy. Never stand up when you can sit down, and never sit down when you can lie down.”

In November 1964, Winston Churchill celebrated his 90th birthday and passed away on January 24, 1965. His last words were: “I’m tired of it all.” Then, looking around at the people gathered by his bedside, he added: “It has been a pleasant journey — worth taking once.”

During the farewell in Westminster Hall, more than 320,000 people came to pay their respects to Sir Winston Churchill. The funeral ceremony at St. Paul’s Cathedral was attended by Queen Elizabeth II, representatives of 112 countries, and a total of 3,500 people. On the day of the funeral — January 30 — the weather was bitterly cold. Still, the streets of London were filled with countless mourners, and millions watched the broadcast on television.

“Never give up!” — Winston once said, addressing this message to his nation. But since then, it has been heard by everyone who has ever fought for their freedom.

In fact, when reading his works, one gets the impression that Sir Winston was, above all, a writer by nature — and politics was merely a fascinating hobby of this charming man with a cigar in his hand.

In 1953, two candidates were nominated for the Nobel Prize in Literature — Winston Churchill and Ernest Hemingway. The Nobel Committee chose the British statesman “for his mastery of historical and biographical description, as well as for his brilliant oratory in defending exalted human values.” Hemingway received the prize a year later.

Author: Olena Bukraba