English version is below

Чи може людина написати книжку спогадів «Згадки про мою смерть», відвезти її до видавництва, повернутись додому і того ж дня померти? Може. У житті Василя Короліва-Старого було багато всього неможливого.
16 лютого ми святкуємо його день народження – людини, яка дружила з Петлюрою, реформувала українську освіту, була ключовою людиною серед українців в еміграції і навіть «перевиховала» нашу нечисту силу.

Містика Диканьки та загартування долею
Василь народився на Чернігівщині, в селищі Ладин Прилуцького повіту, 16 лютого 1879 року (тоді це була Полтавська губернія). Його родина була тісно пов’язана з тією самою Диканькою, про яку писав Микола Гоголь. Батько Василя був настоятелем легендарної Свято-Троїцької церкви у Диканьці – того самого храму, де, згідно з описами, бував коваль Вакула.

Життя випробовувало його змалечку: коли хлопчику було два роки, холера забрала його матір і двох братів. Василь вижив, ніби для якоїсь важливої місії. Свою стійкість він виховував у Полтавській бурсі, де зародилася його дружба з Симоном Петлюрою. Це був союз двох мрійників, які намагатимуться протягом життя втілити мрію про вільну батьківщину.

(Джерело зображення: Dovidka.biz.ua)

Шлях до Центральної Ради
Василь Королів був людиною дії, для нього не було зачинених дверей. Його шлях почався з інтелектуального бунту: отримавши рідкісний тоді дозвіл для випускника духовної семінарії навчатися у світському закладі, він вступив до Харківського ветеринарного інституту. Це був перший крок до формування його прагматичного, європейського світогляду.

А в 1911 році він здійснив справжній бізнес-прорив. Поблизу Києва Василь відкрив першу в Україні ферму «Зааненталь» і завіз туди елітних кіз зі Швейцарії. Це була спроба впровадити в Україні західні стандарти тваринництва. Він навіть видав посібник «Скотолечебник», в якому пояснював селянам, як доглядати за худобою без забобонів. Королів-Старий хотів бачити українське господарство заможним та модерним.

Політичний «невидимка» та засновник держави
Проте політика та боротьба за ідентичність кликали сильніше. Далі Королів-Старий став одним із «титанів» українського відродження, діючи часто в тіні, але на ключових позиціях:

Фундатор Центральної Ради: у березні 1917 року став одним із тих, хто створював Українську Центральну Раду. Як член Товариства українських поступовців (таємної організації інтелектуалів), фактично виконував роль «сенатора», який визначав вектор розвитку нової держави.

Видавець-революціонер та «Книгарь»: Василь розумів, що без власних книг держава – це лише назва. Він заснував видавництво «Час», яке за роки роботи стало справжнім конвеєром українських знань. Але його головним дітищем був часопис «Книгарь» – перший в Україні журнал критики та бібліографії. Це було «інтелектуальне джерело»: там рецензували все, що виходило українською, задаючи стандарти якості.

Майстер маскування: Василь писав за десятьох. Щоб створити ілюзію масовості українського руху та уникнути переслідувань, він використовував понад 10 псевдонімів: від іронічного П. Щура та В. Дикого до солідного Хуторянина Старого. Він наповнював інформаційне поле сенсами, створюючи враження, що за українською ідеєю стоїть величезна армія авторів, хоча часто це був він один.

Охоронець святинь: Разом зі своїм давнім другом Симоном Петлюрою, Василь займався впорядкуванням могили Тараса Шевченка в Каневі. Для нього держава означала ще й повагу до символів.

Шлях у невідоме: від дипломатичної місії до еміграції

1919 рік став для Василя Королева-Старого точкою неповернення. Українські степи, поля та ліси палали у вогні війни на кілька фронтів, і Директорія УНР відряджає його з надзвичайно важливою дипломатичною місією до Праги.
Прага на той час стала одним із найважливіших центрів для України, адже Чехословаччина, яка сама нещодавно постала з руїн імперії, була чи не єдиною країною, яка щиро й дієво співчувала українцям.

Його завданням було закупити папір та друкарське обладнання, подбати про постачання ліків. А ще – займатись культурною дипломатією.
Разом із ним до Праги прибула справжня «інтелектуальна еліта» того часу. Наприклад, Максим Славинський, блискучий дипломат, поет і публіцист, Микола Битинський, видатний геральдист і воїн Армії УНР, та багато інших, хто згодом став обличчям української еміграції.

Ця місія фактично діяла як «Українське посольство у вигнанні». Коли в Києві вже хазяйнували більшовики, у Празі завдяки Королеву та Славинському продовжувало битися серце УНР. Вони встигли вивезти з України частину активів видавництва «Час», і завдяки цьому в Празі та Відні вдалося надрукувати багато українських книжок та видань.

Королів-Старий часто згадував, що чехи сприймали їх як «братів по долі». Чехословацький президент Томаш Масарик особисто симпатизував українцям, що дозволило місії не просто виживати, а створити цілу мережу українських інституцій: університет, господарську академію та видавництва.

Подєбради: кузня українських кадрів і його палкого кохання
Оселившись у Чехії, Королів-Старий не розчинився в натовпі біженців. Він став викладачем в Українській господарській академії в Подєбрадах. Саме в еміграції відбулася доленосна зустріч двох самотностей. Василь знайомиться з Наталеною Королевою — жінкою фантастичної біографії (донька іспанського графа та українського шляхтича, археологиня, оперна співачка та письменниця).

(Джерело зображення: Вікіпідея)

Вони стали ідеальним дуетом: два аристократи духу, які опинилися в злиднях, але тримали спину рівно. Вони оселилися в містечку Мельник, яке стало їхньою опорою й останньою гаванню.

Відкриття світу магії задовго до «Гаррі Поттера»
Василь Королів-Старий був людиною великого радіусу. Він дуже багато всього робив, навіть реабілітував українських духів.

У 1923 році в Польщі вийшла його збірка казок-оповідань для дітей «Нечиста сила», згодом перевидана у Празі. Це була перша в нашій літературі спроба системної «реабілітації» українського фольклору.

Ось її сюжет: у ніч на Івана Купала на Лисій горі під Києвом збирається грандіозний «міжнародний конгрес» міфічних істот. Туди з’їхалися представники з усього світу: німецькі домовики, французькі феї та англійські ельфи.

І духи обурені тим, що люди приписують їм злочини, яких ті не чинили. У центрі уваги — українські персонажі (Потерчата, Хуха-Моховинка, Лісовик, Водяник), які виступають із «промовами», доводячи свою корисність та доброту. Роль «секретаря», який записує ці зізнання, щоб передати їх людям, автор відвів самому собі – українському журналісту.

У чому полягала сила цього задуму? Василь Королів-Старий здійснив те, що ми зараз називаємо ребрендингом через міфологію. Письменник доводив, що Домовик чи Чорт-невдаха – це швидше іронічний, домашній та схильний до компромісів персонаж. І в Королева-Старого ці персонажі живуть за суворими етичними правилами. Наприклад, Хуха-Моховинка допомагає людині, яка її скривдила, просто тому, що «треба чинити добро». Це виховувало у читача не страх, а емпатію. Письменник писав, що українці мають перестати дивитися на світ чужими очима. Повернення «світлого» погляду на своїх міфічних героїв було кроком до повернення поваги до самих себе. В срср цю книжку забороняли, але вона стала бестселером серед української діаспори, допомагаючи дітям емігрантів зберігати зв’язок із «магічною Україною».

Робота за кожну крону: Як вижити і не зрадити себе
Загалом життя в еміграції було нелегким та дорогим. Василь і Наталена бралися за будь-яку роботу.

Порятунком для них став іконопис: подружжя часто виїжджало на Закарпаття (яке тоді було у складі Чехословаччини). Там вони малювали ікони й розписували церкви.

Василь згадував, що кожну зароблену крону вони віддавали, щоб закрити борги та рахунки свого київського видавництва «Час». Це унікальний приклад шляхетності: людина, яка не мала за що купити нове пальто, виплачувала борги структури, яка вже не існувала, аби зберегти репутацію української видавничої справи перед західними партнерами.

Саме в цей період Василь проявляє себе ще й як «архітектор». В містечку Мельник починає сам будувати собі дім, всупереч зневірі, злидням та втомі. І він його збудував.

Містичний фінал: «Згадки про мою смерть»

Кінець життя Василя Королева-Старого – це найсильніший сюжетний поворот в його історії. На початку грудня 1941 року він завершує свою фундаментальну працю – мемуари «Згадки про мою смерть».

І тут трапляється неймовірний збіг. 11 грудня він відвозить рукопис до видавництва. Повертається додому, переступає поріг, хреститься і падає на руки дружині. Серце його зупинилося того самого дня, коли він поставив крапку в книзі про смерть.

Авторка Надія Мигунець

Article in English:

His Name Was Vasyl Koroliv-Staryi — Yet We Hardly Know Him

Can a person write a memoir titled “Recollections of My Death,” take it to a publisher, return home — and die that very same day?
Yes, it is possible.

There was much in the life of Vasyl Koroliv-Staryi that seemed impossible.

On February 16, we celebrate the birthday of a man who was a friend of Symon Petliura, a reformer of Ukrainian education, a key figure among Ukrainians in exile — and someone who even “re-educated” our evil spirits.

---

The Mysticism of Dykanka and a Fate That Tempered Him

Vasyl was born on February 16, 1879, in the village of Ladyn in the Pryluky district of Chernihiv region (then part of the Poltava губернія). His family was closely connected to the very same Dykanka that Mykola Hohol (Gogol) wrote about.

His father served as rector of the legendary Holy Trinity Church in Dykanka — the very church where, according to literary tradition, the blacksmith Vakula once visited.

Life tested him from early childhood. When he was just two years old, cholera claimed his mother and two brothers. Vasyl survived — as if destined for some greater mission.

He developed resilience at the Poltava seminary, where his lifelong friendship with Symon Petliura began — a union of two dreamers who would dedicate their lives to the idea of a free homeland.

---

The Road to the Central Rada

Koroliv-Staryi was a man of action — for him, no doors were closed.

After graduating from seminary, he obtained rare permission to study at a secular institution and enrolled at the Kharkiv Veterinary Institute. It was a decisive step toward shaping his pragmatic and European-oriented worldview.

In 1911, he made a genuine entrepreneurial breakthrough. Near Kyiv, he founded Ukraine’s first “Zaanental” goat farm, importing elite goats from Switzerland. He sought to introduce Western standards of animal husbandry to Ukraine.

He even published a practical manual titled “The Livestock Healer,” explaining to peasants how to care for animals without superstition. Koroliv-Staryi envisioned Ukrainian agriculture as modern and prosperous.

---

A Political “Invisible” and State Builder

Yet politics and the struggle for national identity called more strongly.

He became one of the “titans” of the Ukrainian revival — often working behind the scenes but occupying crucial positions.

He was one of the founders of the Ukrainian Central Rada in March 1917. As a member of the Society of Ukrainian Progressives — a secret intellectual organization — he effectively served as a “senator,” shaping the direction of the emerging state.

Understanding that a nation without books is merely a name, he founded the publishing house Chas, which became a true conveyor belt of Ukrainian knowledge. His greatest creation, however, was the journal Knyhar — Ukraine’s first magazine of literary criticism and bibliography. It set intellectual standards by reviewing everything published in Ukrainian.

To create the impression of a large and active movement — and to avoid persecution — he used more than ten pseudonyms. He filled the informational space almost single-handedly, giving the sense of a vast army of Ukrainian authors.

Together with Symon Petliura, he also helped restore and care for the grave of Taras Shevchenko in Kaniv. For him, statehood also meant reverence for national symbols.

---

From Diplomatic Mission to Exile

In 1919, Koroliv-Staryi was sent on a crucial diplomatic mission to Prague by the Directorate of the Ukrainian People’s Republic.

At that time, Czechoslovakia — itself newly independent — was one of the few countries that sincerely sympathized with Ukraine.

His task was to procure paper, printing equipment, medicines, and to engage in cultural diplomacy.

The mission effectively became a Ukrainian embassy in exile. Even after Kyiv fell to the Bolsheviks, the heart of the UPR continued beating in Prague.

Thanks to Koroliv-Staryi and Maksym Slavynskyi, part of the publishing house Chas assets were evacuated, allowing Ukrainian books to be printed in Prague and Vienna.

President Tomáš Masaryk personally sympathized with Ukrainians, enabling the creation of a network of Ukrainian institutions in exile: a university, an academy of economics, and publishing houses.

---

Poděbrady: A Forge of Ukrainian Cadres — and of Love

In Czechoslovakia, Koroliv-Staryi became a lecturer at the Ukrainian Academy of Economics in Poděbrady.

There he met Natalena Koroleva — a woman of extraordinary biography: daughter of a Spanish count and a Ukrainian nobleman, archaeologist, opera singer, and writer.

They became a perfect duo — two aristocrats of spirit living in poverty but maintaining dignity. They settled in the town of Mělník, which became their final haven.

---

Rehabilitating the “Evil Spirits”

In 1923, his collection of fairy tales “The Unclean Force” was published in Poland and later reissued in Prague.

It was the first systematic attempt in Ukrainian literature to “rehabilitate” Ukrainian folklore.

In the story, on the night of Ivan Kupala, mythological creatures gather on Bald Mountain near Kyiv for an international congress. German house spirits, French fairies, English elves — and Ukrainian characters such as Lisovyk, Vodyanyk, Potarchata, and Khuha-Mokhovynka — defend themselves against human accusations.

Koroliv-Staryi rebranded Ukrainian mythology long before modern storytelling techniques existed. Instead of fear, he cultivated empathy. His spirits lived by strict ethical principles. Goodness, he suggested, was a national trait worth reclaiming.

The book was banned in the USSR but became a bestseller among the Ukrainian diaspora.

---

Survival Without Betrayal

Life in exile was difficult. Vasyl and Natalena took any work available.

They painted icons and decorated churches in Transcarpathia. Every earned crown went toward repaying the debts of his former Kyiv publishing house.

Even without money for a new coat, he paid debts to preserve the reputation of Ukrainian publishing before Western partners.

In Mělník, he even built his own house — brick by brick.

---

The Mystical Finale: “Recollections of My Death”

In early December 1941, Koroliv-Staryi completed his memoir “Recollections of My Death.”

On December 11, he delivered the manuscript to the publisher, returned home, crossed the threshold, made the sign of the cross — and collapsed into his wife’s arms.

His heart stopped on the very day he placed the final period in his book about death.

---

Author: Nadiia Myhunets