#подорожіУкраїною
Ми в потязі. Ми попутники. Ми вже були попутниками на коліях життя. Але якось мимоходом. Тепер ми запиваємо спогади чаєм у склянках з металевими ретро-підстаканниками. На вікнах хитаються совкового стилю штори, під ногами ковзають запилені й недоречні килими.
– Я виросла на хуторі на Волині в багатодітній сім’ї. Робота, город, господарство, діти, безкінечна колотнеча… А мені так хотілося читати! Аж до сліз хотілося! На хуторі не було світла, то ввечері вдома запалювали гасову лампу. Але довго вона не горіла, гас економили, і нас, дітей, вкладали раніше спати. І я ото візьму книжку, залізу під стіл із гасовою лампою, прикриюся скатертиною з того боку, де бабуся спить, щоб вона не побачила, і читаю, читаю, читаю швиденько. Бо ж як побачить, то буде сваритись: нащо тобі ті книжки, в селі від них ніякого толку! І отак я всі книжки в сільській бібліотеці перечитала.
Ми у Львові. Вечір. Центр. Тут гамірно і безтурботно. Тут можна емоції запивати пивом, можна – кавою, а можна й просто теплим як для вересня повітрям.
Обираємо пиво.
На вході в пивний паб великою юрбою людей колоритно диригує швейцар, запускаючи всередину таку кількість, яка вийшла. Але кількість тих, що не зайшла, все одно не зменшується. А ще на вході – величезна гасова лампа. Звісно, нам сюди. Куди ж іще?
Запах гасу, напівтемрява, освітлена лампами, круті гвинтові сходи. Тіснява, яка дарує затишок, гамір, в якому можна чути, страви в сковорідках та задимлена кава. Культова місцина, куди мріють потрапити туристи, а іноземці від неї взагалі у захваті. Лампу світові подарували саме два кмітливі львівські аптекарі. Тепер тут чимала колекція ламп – острівців свободи й світла, які вгамовували жадобу до знань не одного покоління людей.
– Бачиш, я наче на свій хутір потрапила, – каже вона, вдивляючись у сутінки, в яких лампи висвітлюють обличчя людей.
Багатьох людей, які платять гроші, аби відчути те, що відчувала вона. От лише для неї гасова лампа була випробуванням і можливістю. А що для них – вона?
Автор Тамара Куцай




