#подорожні_мініатюри

Вони йдуть і йдуть. Скляні двері майже не зачиняються. Популярний бар цього італійського містечка схожий зараз на рукавичку

Щоб зрозуміти, як інколи поводяться італійці, треба уявити перелюблених дітей. У дитинстві ними весь час захоплено милується велика італійська родина. І це не лише прямі родичі, а й усі можливі кузини, тітки, двоюрідні дядьки, бабці та дідусі.

Вони почуваються так, ніби нарешті знайшли своє Божество. І будь-яка малеча прекрасно усвідомлює свою велику силу та добряче цим маніпулює. Час від часу велика італійська родина не витримує (прямі родичі), зчиняє неймовірний гвалт, звинувачуючи один одного у невмінні казати Божеству “ні”. І це все схоже на аукціон яскравих, непідробних та надривних емоцій. А далі знову всі хором, ніби обнулившись, продовжують казати дітям “так”. Інакше тут не вміють.

І ось вони заходять. Поодинці, вдвох чи компаніями. Деякі зі своїми Божествами. І бар схожий на вируючий вулик.

У цей вулик несміливо намагається втиснутись індонезійський емігрант із букетом червоних троянд. Хоче їх продати, але не знає, чи куплять це ті, хто живе у своїй країні. У нього було інше дитинство. А чи треба тим, у кого все інакше, його прив’ялі троянди? Не стануть же вони дарувати їх собі.

Далі звучить музика. Стильна, красива, жива. Італійці вміють творити красиве. Але мої друзі (сімдесятирічна сімейна пара), з якими ми зайшли сюди після Різдвяної меси, у шоці. “О мамма міа!”- сплескують вони в долоні, побачивши якогось середнього віку чоловіка в оточенні дівчат у коротких спідницях. Схоже, свого знайомого священника із сусіднього містечка зустріти тут вони точно не сподівались! Вони ще пам’ятають часи, коли в церкві читали молитви латиною.

…Кожна пісня – парад емоцій. Тут їх не вміють економити. У такт музиці бармен, пританцьовуючи, торохтливо змішує з льодом напої, аби принести їх спантеличеній парі.

Автор Тамара Куцай