#подорожні-історії

Квась, кваць… Весняна розлога грязюка однаково обліплює модне дороге взуття зі столичних бутиків і дешеві калоші, куплені на приміських ярмарках. Люди, вийшовши з авто та автобусів, потягнулись до Холодного Яру. Милуватися лісом і підсніжниками, які ризикнули зацвісти, коли навколишні яри зрадливо покриває сніг наприкінці весняного березня.

У цих реліктових лісах зі збереженими рідкісними деревами й рослинами аж ніби в повітрі носиться історичний дух. Дух ще древніх городищ, трипільців, скіфів та сарматів (кургани ймовірних поховань яких довкола), доповнений відлунням не таких уже й далеких подій.

Десь тут поховано було й козаків-характерників. Але чи можна поставити крапку в тому, що не піддається банальному людському розумінню? Тож духом козаччини й свободи тут наповнено все: повітря, яри, джерела, струмки, дуби, мохи і першоцвіти.

Здається, посидиш трохи на пеньку й відчуєш той вимір.

Коли під час набігів кочівників смілива й метка українська дівчина Меланка Холодна сховалась у навколишніх ярах. До неї приєдналися такі ж утікачі і згодом виникло поселення Холодне, яке розрослось і збільшилось. Так і з’явився тут Холодний Яр, який насправді був гарячим від людської любові й бажання жити.

Коли на дуба гайдамаки чіпляли величезний казан і голосно гупали по ньому, скликаючи ближній люд на важливі зібрання. А тепер у цих казанах димиться козацький куліш, даючи туристам поживу не лише для шлунку, а й для роздумів.

Коли місцеві селяни однаково пильно століттями зберігали в себе і плуг, і шаблю, і рушницю, пам’ятаючи, що довкола як друзі, так і вороги.

Коли 31-річний Тарас Шевченко під спів солов’їв починає писати тут свою відому акварель «Мотрин монастир» і завершує її під шурхіт осіннього листя.

Коли Холодний Яр став неприступною фортецею для більшовиків за часів Холодноярської республіки, а Мотронинський монастир – осередком українського повстанського руху.

Коли на місці монастиря на скіфському городищі стояла ще фортеця Мирослава – улюбленого воєводи Ярослава Мудрого. Який вирішив перевірити пильність своєї коханої княгині Мотрі, виставивши свої човни, ніби вони ворожі, а вона в це повірила і його вбила. Й стала черницею та лишила для історії таку мораль: жінок не треба перевіряти, їм треба довіряти.

Коли підземними ходами цієї місцевості вільно могли рухатись вершники на конях.

Коли до цілющих джерел Холодного Яру йшли нужденні, хворі, відлюдники, і загалом усі, хто здогадався, що не мине й кількох століть, а тут почнуть всихати навіть колодязі.

Коли жодне свято не обходилось без медухи за часів Магдебурзького права, які й так уже були святом для місцевого люду.

І ще величезна кількість «коли», які належить дослідити й доповнити новими незвіданими історіями.

… Біля першоцвітів облаштували охоронний табір волонтери й оточили червоною стрічкою дивовижні квітучі килими. Тут студенти й університетські викладачі терпляче розповідають людям елементарне – що рвати це диво природи й нести з собою не варто. Українські виші виходять з анабіозу і стають осередками інтелектуальних та прогресивних дій.

«Як можна таке диво природи рвати?!» – голосно обурюється в натовпі жіночка, яка за 10 хвилин, відставши від групи, почне виколупувати ножем першоцвіти з корінням та швиденько класти їх собі в торбинку.

І дивовижний гриб саркосцифа, який росте неподалік, якби не був червоним, то неодмінно від сорому за неї почервонів би.

Кваць-квась… Бредуть грязюкою назад туристи, наслухавшись про холодноярські таємниці та побачивши диво природи – першоцвіти. Фактично побачивши диво життя, доповнене неповторним ніжним ароматом. Яким хочеться дихати на повні груди, глибоко-глибоко.

Автор Тамара Куцай