#подорожі_світом

Ми вечеряємо з італійською сім’єю в їхній затишній віллі в містечку Авеццано в регіоні Абруццо за 85 кілометрів на Схід від Риму.

До десерту гостинна сім’я доєднує великий кошик з фруктами: яблуками, хурмою, грушами, ківі, виноградом. На них наклейки у вигляді зелено-біло-червоного кружельця (кольорів прапора Італії), де по центру, на білому фоні, написано: “100 % italiano».

Італійці люблять таке маркування. Як, власне, і в усьому світі за прив’язку – “Зроблено в Італії” – готові платити чималі гроші. Адже це – якість і «натурале», як кажуть італійці.
Я кладу тоненький і чимось схожий на цукрову пудру цукор до маленької чашки з кавою.

«Це наш, з регіону Абруццо», – реагують на мою зацікавленість господарі вілли і кивають на фрукти: вони також.

Джемма – господиня –з гордістю показує італійські консервовані продукти (деякі – магазинні, а деякі – й власноруч нею заготовлені). Серед них – зелені помідори, які вона вимочує в оцті під пресом, а потім додає туди часник, приправи і виходить неймовірно смачна річ для любителів кисленького, тобто для мене. Вражає і консистенція мармеладів: наприклад, суміш яблук та полуниці.

Навіть напрочуд смачні тістечка печуть із борошна, зробленого із тутешніх зернових.

«Усі продукти виросли тут, у цьому регіоні. Це все озеро Фучіно», – каже вона й додає: «Його зараз немає».

Але так було не завжди. Тобто завжди тут було озеро Фучіно – друге за величиною в Італії (після Lago di Garda). Навіть назва місцевості – Альба Фученс – пов’язана із ранковою зорею, яка передувала сходженню над озером сонця.

Так було доти, доки марси – жителі цих земель – нарешті не осушили Фучіно в 19 столітті. Перетворивши звільнені від водойм землі в благодатний для аграрного сектору край. Це була одна з важливих перемог нащадків бога Марса, з якими навіть римляни воліти домовлятись.«У війні не можна виграти ані проти марсів, ані без них», – написано на в’їзді в місто Авеццано.

Чому італійці позбулися озера?
Відповідь проста як формула самовиживання: їм потрібні були продукти. Оскільки ця місцевість з обох боків омивається морями: з одного боку – Адріатичне море, з іншого – Середземне, то як такої потреби італійці в водоймах не мали, оскільки рибу й морепродукти діставали з морів. Тож і вирішили вони це озеро осушити, бо хотілося до риби ще щось їсти. Причому з цією ідеєю носився ще сам Гай Юлій Цезар. Але не встиг її реалізувати, бо його вбили, і всі ми пам’ятаємо знамениту фразу: «І ти, Брут?”.

Озера нема, але воно є. Живе в історіях, легендах, прислів’ях, народних мудростях італійців. Наприклад, щось неймовірно важке зробити – все одно, що перейти через замерзле озеро Фучіно, – кажуть тут.

А ось і одна з цікавих історій. У 1854 році герцог Алессандро Торлоніа домігся нарешті реалізації масштабного проекту з осушення Фучіно. Але з єдиною умовою: все, що знайде на дні озера, буде його. Італійці кажуть, що начебто нічого не знайшов, крім мулу, який і забезпечив родючість грунтам. Але хтозна? Принаймні, окрім осушених земель, знайшов ще й місце в історії завдячуючи не лише віллі Торлоніа в Римі з античними статуями, а й цьому, без перебільшення, масштабному проекту. А в Італії з’явилось нове прислів’я, популярне й зараз: «Або озеро висушить Торлоніа, або Торлоніа висушить озеро», що означає: або – або (або програш – або перемога).

1875 року озеро осушили й італійці отримали 14 000 га родючих земель, які тепер можна бачити в долині з різних куточків Апеннінських гір.

А в деяких місцях можна спостерігати й такі звичні для нас при садибах городи, які італійці дбайливо обробляють.

Владіміро, господар вілли, показує величезну, гарно ілюстровану книгу про озеро, яку люблять тримати в своїх бібліотеках місцеві італійці. А потім із рвучкою рішучістю італійця каже: «Чого це дивитися у книзі? Треба це бачити вочевидь!»

А вочевидь все виглядає фантастично. Небо, яке в регіоні Абруццо здатне перемішувати неймовірні кольори, лише підкреслює всю велич цієї людської трансформації.

Люди отримали їжу ціною втрати величезного озера. Здається, сама природа досі шукає відповідь на це непросте питання, а згущення вечірніх фарб на хмарах якось дивовижно утворює схожі на водойми острівці світла…

Схожі на водойму Фучіно, макети якого тепер можна бачити хіба що, наприклад, в Castello Piccolomini.

Автор Тамара Куцай