#подорожні-історії

Репортаж з Василівського історико-архітектурного музею-заповідника «Садиба Попова» (Запорізька область)

Маленька Батьківщина, рідне містечко…Може, так закінчуються дитинство і юність, або дається взнаки скажений, невпинний вихор столичного життя, чи щось інше. Але чомусь все частіше ностальгуєш, повертаючись сюди на якусь коротку хвильку: свята, рідкісні вихідні. І все частіше ловиш себе на думці, як мало насправді знаєш про такий рідний і такий вже далекий, віднесений стежками життя у минуле, край.

Чудернацькі арабески веж і руїни палацу, що пропливають за вікном пасажирського вагону – не лише об’єкти якихось архітектурних стилів і технік, або «взірець архітектури дореволюційної доби…». Ці сонячно-жовті камені – пам’ятник невисловленим, але без слів зрозумілим кожному, дитячим мріям.

1739 року кохана генерал-майора Василя Степановича Попова, незмінного головного секретаря князя Потьомкіна, народила йому сина Павла.

Павло Попов ще юним, поринувши з головою у вир Наполеонівських та Кавказьких воєн, став політично-неблагонадійним і був змушений назавжди покинути Кавказ, де з великої любові одружився з онукою грузинського князя Іраклія ІІ Оленою Еріставі. Молода, назавжди закохана дружина, розділяючи його долю, пускається в мандри за чоловіком. Любов 20-річної княжни допомогла Павлу Попову, після майже двох десятиліть безперервних боїв на кордонах імперії, увійти в русло мирного життя на дикому, але прекрасному Великолузькому березі Василівської слободи. І панський будиночок, закладений ще батьком Поповим 30 років тому, став їхнім «раєм у курені», де їм судилося народити й виховати дітей, жити в коханні до самої смерті.

Із появою молодого подружжя край зазнає важливих змін і стрімко розвивається, слобода стає містечком, а також центром усіх багаточисленних володінь Попових. Народжуються діти, будиночок стає довершеною панською садибою, розвивається господарство, відбувається заселення земель родинами кріпаків, купленими в інших губерніях. Щасливе, заможне, бурхливе життя.
Лихо, як завжди, приходить неочікувано й страшно. Раптово, без певних причин, від лихоманки помирає Павло Попов. Олена поховала чоловіка з усіма почестями у склепі поруч з дерев’яною церквою, де того ж року збудувала новий кам’яний храм, гідний її коханого і їхнього кохання.

Залишившись сама, далеко від Батьківщини, з двома дітьми на руках, Олена Еріставі ще завзятіше береться за розбудову міста й краю, навколишніх сіл. Необхідність гідної освіти для синів змушує її спочатку переїхати до Санкт-Петербурга, потім до Криму, паралельно тримаючи на тендітних жіночих плечах все господарство. Бо кохання, яке вело її впродовж усього життя, нікуди не поділося. Княжна так і лишилася вдовою, будучи на 15 років молодшою за чоловіка, пережила його на 43 роки і зрештою поєдналася з ним у збудованому нею храмі вже навічно.

Їхній нащадок Василь Павлович Попов був невимовно закоханий у наш край і згодом здійснив мрію свого життя – будівництво замку, який врешті-решт і стане його «лебединою піснею».

Але історія кохання Василевих батьків не повторилася з ним самим і його дружиною. Його обраниця – онука грузинського царя – надзвичайно сумувала за Батьківщиною. Щоб розрадити кохану, він наказує збудувати високу башту, де дружина зможе милуватися краєвидами й проводити вечірні години. В один із таких вечорів вона впала із крутих сходів збудованої нещодавно башти і загинула. Серед містян і зараз гуляє повір’я про прекрасну жінку-привида, що інколи блукає руїнами колись величного, а зараз – забутого і зруйнованого віками та людьми замку.

У закинутому міському парку лежить під руїнами храму Павло, а поруч з ним покоїться і його дружина Олена і син Василь. Вхід до склепу закриває величезний шматок цегляної стіни, залишений руйнівниками храмів. Можливо, колись уцілілі підземелля замку й церкви відновлять, а над могилою закоханих ростимуть квіти, а не будяки?

Автор Ярослава Куліш