#подорожні-історії

Ганнина пустинь. Острівець зелені на хуторі Мотронівка Борзнянського району на Чернігівщині. Тут неймовірно буяє літня природа, з усіх сил щебечуть птахи у серпні, натхненно цвітуть мальви й ромашки, літають джмелі.

https://tywhh.com/g/sq24u3p2scde4e64e019ecec5b5769/

Але відчуття таке, що тут пусто, порожньо. Тут немає Ганни. Тобто – Ганни Барвінок (справжнє ім’я – Олександра Білозерська), хоча це й її маєток. Ні, вона є, все тут нею облаштоване, облюблене, але її нема. Так було завжди, ще при її житті, і так зараз.

– А де ж сама Ганна? – питають туристи, які навідались в будинок-музей і роздивляються фото на стінах, серед яких більшість – Пантелеймона Куліша та його творів, а також родинні світлини Білозерських. – Хоч один портрет тут її є?
– Є. Звичайно, є, – привітно відповідає екскурсовод і веде до однієї з кутових кімнат, де непримітно збоку розміщено портрет вишуканої панночки з красивою поставою й виразними очима, опущеними вниз.

https://bywiola.com/g/lhiz91jzmide4e64e019a0ecd361a1/

Та епоха була позначена гарними манерами. І це були не лише знання про те, як рівно тримати спину й правильно їсти десерт, а й про те, що говорити і як мовчати. «Умовності!» – сказали б ми навздогін тій епосі, але вона нам нічого не відповість.

– Тату, тату! Там блискавка влучила в дерево, пройшлась по ньому наскрізь! Це, мабуть, знак якийсь! – гукає 15 – річна Саня.

– Це не знак, це електричний розряд між хмарами та землею, – поблажливо усміхаючись, відповідає Михайло Васильович, один із найосвіченіших людей краю, предводитель місцевого дворянства.

Він вільно володіє французькою та ще кількома іноземними мовами, але скрізь принципово розмовляє українською. Перелякані міщани про всяк випадок недолюблюють його за таке вільнодумство і називають масоном.

Ні він, ні вона ще не знають, що за кілька тижнів в серце Олександри також влучить блискавка. І її розряд буде таким потужним, що його вистачить на все життя. Щоб і надихати, і спопеляти. Щоб і тішити, й доводити до смертельного відчаю.

Її старший брат – Василь Білозерський – відомий журналіст, як сказали б зараз – лідер громадської думки – привезе в Мотронівку погостювати Пантелеймона Куліша. Це вони з ним, а також із Тарасом Шевченком та Миколою Костомаровим створили Кирило-Мефодіївське братство у 1845 році, яке фактично започаткує подальший український визвольний рух.

«Вип’єш першу — стрепенешся, Вип’єш другу — схаменешся, Вип’єш третю — в очах сяє, Дума думу поганяє», – ці слова нібито вуглинкою написав на стіні під час їхнього весілля сам Тарас Шевченко. У 1847 році Олександра та Пантелеймон Куліш побралися.

– Тарас Григорович був старшим боярином на їхньому весіллі, – розповідає екскурсовод Алла Богдан і робить із хустинки білочку – фокус, який, як розказували їй старожили, показував місцевій дітворі на весіллі класик української літератури.

Дітвора все це запам’ятала, й передала іншій дітворі, коли сама виросла, а ті – іншим. У цих краях до такого не звикати. У радянські часи, коли Куліша за «буржуазний націоналізм» забороняли читати, місцеві тихенько один одному казали: «А ми й не читаємо, бо й так знаємо напам’ять і «Біблію», і «Чорну раду».

За ним. Скрізь за ним. І до Варшави, і до Західної Європи, і до Санкт-Петербурга, і навіть в Тулу, куди самовар не візьмеш, бо там були три роки голодного заслання й поневірянь.

Він знав 14 іноземних мов. Інтелектуал, ерудит, талановита й харизматична людина. Уклав першу фонетичну абетку української мови, в якій не було церковнослов’янських літер ѣ та ы – так звану кулішівку, яка дала основу нинішньому українському правопису.

Він першим переклав Біблію українською з давньогрецької, залучивши до перекладу Нового й Старого Завіту навіть відомого фізика Івана Пулюя, з яким познайомився у Відні. Він першим в українській літературі написав історичний роман «Чорна рада», переклав багато творів Шекспіра, Гете, Байрона, Шиллера, Гейне.

Він багато працював. Ішов вперед, але інколи й назад. Він шукав і помилявся. Вона була поряд. І тоді, коли він купався в променях слави, і тоді, коли всі відверталися, не зрозумівши його раптових векторів.

– Маруся, давай зіграємо з тобою гостям, – звертається до собачки, яка крутиться у всіх під ногами, екскурсовод. І Маруся з готовністю підносить лапи до фортепіано, а потім назад, бо передумала.

Марусею, кажуть, звали й улюблену собачку уславленого Пантелеймона. Нібито назвав її на честь коханки. Його прихильність до Марії Вілінської (Марка Вовчка) стала вже хрестоматійною. Подейкують, що вона й української толком не знала і що це він замість неї писав твори, укладав їх, видавав і навіть псевдонім їй придумав. При цьому був далеко не єдиним, хто закохався у відому серцеїдку.

І Марія була не єдина, позираючи на кого задумливо посмикував свої вуса романтичний Панько.

– Їй люди постійно казали: «Зверніть увагу на поведінку свого чоловіка». А вона їм: «Ви краще на своїх подивіться». Постійно повторювала: «Люблю, розумію, терплю». А на запитання: «Як життя?» – казала: «Не так, як квіти цвітуть, а так, як трава в’яне». Багато радості й горя в її долі переплелося, – підсумовує Алла.

Багато писала про жінок. Проникливо, зболено й талановито. Творчість була її прихистком, джерелом і порятунком.

https://rthsu.com/g/3jz0smt5cide4e64e019e3e2807c9a/

Ми сидимо на веранді й п’ємо трав’яний та липовий чай. Під столом дружелюбно крутиться Маруся й лупить хвостом по дерев’яній долівці.Тут колись чаювали в гостях у Ганни Леся Українка й Олена Пчілка.

І Ганна цілком могла їм отак під час чаювання декламувати свій улюблений, написаний Лесею вірш:

«Хотіла б я вийти у чистеє поле,

Припасти лицем до сирої землі,

І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люди вжахнулись на сльози мої».

А могла й не декламувати. В пансіонах шляхетних дівчат її колись навчили гарним манерам. Любов і служіння справі – дві шальки її життєвих терезів, і при обранні будь-якої з них треба було терпіти.

Але 6 липня 1911 року Ганна Барвінок помре, переживши свого коханого на 14 років. Самотня, покинута, бездомна голодна старенька жінка 83 років.

– Липовий чай у нас із липи, яка росте на липовій алеї, де вперше юна Олександра та старший за неї на 9 років Пантелеймон поцілувались, – розповідають, пригощаючи, керівники музейної садиби-маєтку.

Як не дивно, але чай трохи гірчить. Хоча й не мав би.

https://rcpsj.com/g/ul4zgdbf4ode4e64e0194758d08266/

Повертаємось додому дорогою, обабіч якої розкинулись житні поля. І Ганнина пустинь, і це жито якось навіюють роздуми про життя.

Про те, що немає в ньому якихось стандартів – як правильно жити, а як – ні. І про те, що пересіяти своє жито ніяк не можна. А то було б багато таких сіячів. Тобто пересіячів.

Авторка Тамара Куцай

https://ujhjj.com/g/ca326rdm5vde4e64e019ef1cea9751/