#Історії_війни

«Ми до останнього не вірили, що таке може трапитись. Я навіть спеціально виходила й сідала в перші дні війни на лавці біля будинку, щоб показати всім, що не треба панікувати. Аж тут російською ракетою прямо в мене на очах повністю рознесло сусідній багатоквартирний будинок. Тож я схопилася, в чому була, й стала кричати: «Доню, збираємось, поїхали»! Схопили онуку і давай тікати куди видно.

Сама я з Чернігівщини. А до батьків моїх, які там живуть, окупанти увірвались у хату й питають: «Це ж у вас із росії хтось приїхав?». А це я колись ще наприкінці 90-х приїхала, розлучилась із чоловіком-росіянином і повернулась в Україну, але живу в іншому місті під Києвом. Але ж хтось їм цю інформацію злив.

Нишпорили по селах, клянчили картоплю. У них же пайки там десятилітньої давності, прострочені. Теж мені, «вєлікая армія»! Люди ховались і нічого їм не давали.

Такі звірства творили, господи! І ґвалтували, й грабували все, що бачили, й розстрілювали впритул людей, які виходили з підвалу, щоб водички десь ковтнути. Нелюди!

А оце днями зайшла в магазин продукти купити тут, в Празі. І до мене продавчиня на касі каже гарною російською, мабуть, росіянка: «Чого ви сюди приперлися?» А я їй: «Як ви смієте мені таке казати! Це ж через вас ми тут опинились! Я покинула свою квартиру, все, що напрацювала за життя й опинилась тут гола й боса. Де ваше начальство? Я якраз шукаю собі роботу, можу вас замінити, я в себе вдома якраз на касі в супермаркеті працювала». То вона швиденько замовкла.

Але чехи до нас дуже добре ставляться, допомагають в усьому! Навіть прапори скрізь на вулицях і на будинках, що відчуваєш, ніби ти вдома. Вони справжні брати-слов’яни, а не оті нелюди, які на нас напали, а називали себе братами. Виродки, потвори! Ще й тут спокою не дають.

Усі хочуть повернутись додому, з ким не спілкуюсь, усі. Я теж постійно дивлюсь новини, чекаю. Додому хочеться, аж сльози навертаються!»

40-річна Ірина, попрощавшись і сказавши: «Хай вам щастить!», губиться на гамірній празькій вулиці…

Залишивши свою історію, свій біль, свій всесвіт…

Автор Тетяна Пивовар