#Історії_війни

Кожен українець для мене – справжній герой. Нашу мужність, силу, витривалість та незалежність побачив увесь світ. Сьогодні я розповім про одну з українок – героїню для мене. Її історію варто дізнатися багатьом.

Анастасії 34 роки, вона з Чернігова, в якому з найпершого дня російського вторгнення в Україну йшли страшні запеклі бої. Вона – моя далека родичка. А ще вона – мати трьох дівчаток-підлітків.

24 лютого о 6:30 ранку Настя почула сильні вибухи та звуки сирен у місті. «Всередині різко стало порожньо. Ти не віриш, що таке взагалі може бути. Але навіть страху не було», – ділиться вона спогадом. Настя розбудила трьох доньок та сказала, що до школи вони сьогодні не підуть, адже почалась війна. Вона розуміла, що має зберігати спокій та холодний розум. «Мені потрібно бути спокійною, в мене троє дітей», – коментує вона. Настя – мужня та мудра жінка й мати, що не піддалася паніці та змогла передати цей стан спокою дітям. «Як я себе поводжу – так само будуть поводитися мої діти. Тому коли я спокійна – спокійні і мої діти», – каже жінка.

З першого ж дня вони з дітьми постійно жили в коридорі. Кожного дня чули страшні вибухи. А діти казали, що не хочуть вмирати, адже ще стільки всього не встигли зробити та побачити. У перші дні, коли почалися авіанальоти, вони накривали голови подушками, тазами, ковдрами. Тоді ще ніхто не розумів: що потрібно робити та як можна врятуватися. Хоча й розуміли, що, якщо впаде снаряд – це вже не допоможе. «Але щоб дітям було спокійніше – ми це робили», – каже Настя.

Жінка зізнається, що іноді також зривалася: злилася, кричала – та одразу сварила себе за це. Казала собі, що так не можна, і все може закінчитися у будь-який момент. Ці думки не вводили її у стан паніки, навпаки, вони з дітьми почали читати книжки, чого давно не робили усі разом, Настя почала вишивати. Поки була електрика, вони з дітьми дивилися фільми. Настя каже, що робить усе це, аби у дітей було якнайменше стресу, і вони м’якше пережили все. Вона розуміла, що потрібно якнайдовше зберегти той простір, у якому ти живеш, ту рутину та звички. У них був певний розклад дня: коли потрібно спробувати сходити за продуктами, коли можно вийти на свіже повітря та просто посидіти на лавці біля дому та зловити сонце на обличчі. «Повинен бути хтось один, хто буде підбадьорювати та заспокоювати. Для своїх дітей та для себе самої – це і була я», – каже жінка.

Жодного разу у Насті не було навіть думки покинути рідний дім, рідне місто та країну. «Думки бігти кудись в мене не виникло. Залишившись у Чернігові, під час війни, я знайшла своє кохання. Він зараз захищає наше місто, мене та моїх дітей».

З часом їжа закінчувалася, а магазини поряд вже не працювали, тому не було іншого варіанту, як йти до великого магазину, що знаходився в сорока хвилинах пішки від дому. А черга була по три-чотири години. Але вона мужньо пішла. Та це був найстрашніший день для неї. В якийсь момент у черзі вони почули звук літака, але через хмари не було видно, де він саме. «У цей момент я розумію, що мені до дітей йти більш, ніж півгодини. Я розумію, що якщо зараз снаряд впаде на мій дім, по-перше, я не встигну навіть добігти, по-друге, який сенс мені стояти та купувати тут щось», – згадує жінка. Уся велика черга просто стояла та чекала, куди впаде. Впало за дві зупинки від дому Насті, на щастя, діти тоді міцно спали. «Ти нічого не відчуваєш. Ти нічого не можеш зробити, а, виходячи з дому, ти не знаєш, чи буде тобі куди повернутися», – згадує моя героїня. Після цього випадку, Настя з дітьми виходили з дому лише усі разом.

Найсильніші авіанальоти продовжувалися більше тижня. На другий тиждень у місті відключили світло та воду, залишився лише газ. Воду вони встигли набрати у ванну, ще кілька літрів принесли волонтери. Вода була і технічна, і питна одночасно. Настя сильно схудла за цей час. Ліків в аптеках теж не було. Настя каже, що їм дуже повезло, що ніхто не захворів.

У квартирі було страшенно холодно, адже ще на третій день війни вимкнули батареї, тому кожного ранку їй приходилося відкривати духовку, аби хоч трохи зігрітися. «Холод до мозку костей – ми з дітьми швидко зрозуміли, як це», – говорить Настя.

Сирена перестала працювати, коли вимкнули електрику. Телефони також швидко сіли. Настя з дітьми навіть не знали, коли у місті повітряна тривога. «Ти просто чуєш гуркіт літака, що наближається, багато невщухаючих пострілів зранку до ночі – ми живемо на околиці, і біля нас були найзапекліші бої», – згадує жінка. Вони з дітьми рахували кількість снарядів, що випускали містом. Вирахували закономірність, та після сьомої скинутої бомби лягали спати – бо знали, що ненадовго це вщухне. «У мене висока ступінь адаптивності, я почула це від свого друга-військового. Напевно, це дуже рятувало мене увесь цей час», – зізнається вона.

Коли діти спали, Настя дивилася на них годинами, як дивилася, коли вони тільки народилися. «Були моменти, коли я дивилася і думала, що завтрашнього дня може не бути і ця ніч може бути останньою», – згадує вона.

Через місяць вони вирішили переїхати до мами Насті. Того ж ранку, вони побачили, що у їхньому дворі лежав снаряд. Мати жінки жила на іншому кінці міста, де почала з‘являтися електрика та було хоч трохи спокійніше. Води у місті ще не було, тому ходили набирати за 15 хвилин від дому, тягли важкі бутлі у руках. «У дітей зараз стабільний психічний стан, вони не голодні», – говорить Настя.

Жінка каже, що околиці міста розбомблені. «Кажуть, що 70% міста постраждало. Нам пощастило. Принаймні, поки що», – додає вона. Наразі Чернігів звільнено. Усі мости підірвані. «Місто намолене. Найстаріші історичні пам‘ятки стоять», – каже жінка.

За увесь цей страшний час любов до рідної землі, рідного міста у жінки, як і в багатьох українців, лише помножилася. «Це виходить просто само по собі. Я дуже люблю своє місто, свою країну та своїх людей», – щиро каже Настя. А ще за час війни вона зустріла найбільше кохання у своєму житті. «Я чекаю завершення війни, щоб вийти заміж та ще народити дітей», – з усмішкою та вірою ділиться моя героїня.

Автор Анна Бондар