Хочеш відчути дух країни й міста? Завітай до найближчого бару! – здається, так приблизно сказав колись Ернест Гемінгвей, який знався на подорожах.

Але в Неаполі так не вийде. Бо Неаполь – той бар, який сам завітає до тебе, хочеш ти цього чи ні. Він увірветься на шаленій швидкості в твоє життя, загуркоче голосно мотоциклом, зашумить крикливим багатоголоссям, закружляє тебе нестримністю танку й співу ромів. А потім так само раптово стихне, коли ти повертатимешся від нього, ховаючи в сумку мобільний з електронним квитком. І неодмінно думатимеш: «А що це взагалі було?».

«Привези нам його атмосферу, а ще гумор неаполітанський», – кажуть мені, проводжаючи, друзі з респектабельного міста в центрі Італії і махають рукою вслід.

Я ще не знаю, що їхнє «чао», яке італійці вживають, вітаючись та прощаючись, щойно прозвучало й вітанням атмосфері та гумору Неаполя.

В автобусі маю півсидіння. Бо на півторасидінні розмістився огрядний чоловік, якого я прошу посунутись. Але завмираю. Гачкуватий ніс, самовпевненість, якась відстороненість. Він неймовірно схожий на Пульчинелло!

І тепер він постійно супроводжуватиме мене скрізь в Неаполі. Хотітиму я того чи ні. Думатиму я про нього чи ні. Озиратимусь на нього чи ні. Тобто не цей конкретно чоловік, який любить розсістись в автобусі, а – Пульчинелло.

Широка вулиця в центрі Via Toledo ділиться на величезну кількість вузеньких і тоненьких вулиць, ніби рясне дерево з великої кількості тонких гілок формує свою крону.

Зараз я доп’ю каву в кав’ярні, де офіціанти вбрані в чорний одяг, який в Італії вважають урочистим та святковим, і піду досліджувати це дерево. Спробую його плоди.

– Вам треба 13 номер? Не знаю, навіть не уявляю. Може, десь там, чи там, чи он там, – літній чоловік тицяє в різні боки пальцем, сидячи посеред вузесенької вулиці на якійсь напіврозломаній табуретці й не відривається від телепередачі у смартфоні. А я з усіх сил згадую, щасливе чи нещасне для них оце число 13. Якщо щасливе, цілком могли його десь і приховати в своїх обдертих дворах: мовляв, нема чого тут щастям розкидатись. Позаду на стіні за цим усім спостерігає намальований Пульчинелло.

– Дайте нам рахунок, ми поспішаємо, – нервово просять англійською в тратторії пара туристів. Офіціант і вусом не веде, але насправді видно, що веде. Туристів тестують на тест, який називається «південно-італійська непоспішливість». Ще й не такі люди хотіли, щоб цей Серджіо, чи Антоніо, чи як його там, поспішав. А він не квапиться, як не квапились і багато поколінь його дідів та прадідів. До слова, той варений кальмар, якого він мені приніс, неймовірно твердий. Як не дивно, але коли він його готував, то поспішав. І тепер, коли я його кусаю, складається враження, що кальмар може голосно заверещати італійською: «Сome si chiama questo?» («Як це називається?!»). Тим часом з паперового пакету, в який загорнуто до нього хліб,  на мене знову незмигно дивиться Пульчинелло.

– Скільки коштує ваша кепка? – згадавши, що забула свого капелюха, збираючись до спекотного Неаполя, запитую в одного з вуличних торговців – африканського емігранта, який трапляється на облитій сонцем міській дорозі. Навіть не розчувши ціну, передумую купувати кепку, і йду далі, шукаючи саме капелюха. За мною вперто, схопивши її в руки й полишивши усе своє інше добро напризволяще, довго біжить цей вуличний торговець, запитуючи, скільки саме я за неї хочу. Так само він бігтиме, коли я повз нього повертатимусь назад. І назавтра бігтиме, й напіслязавтра, демонструючи чудеса зорової пам’яті серед велелюдних натовпів туристів. А на тій кепці в нього зображено… ну звісно ж, Пульчинеллу.

Біля Кастель-дель-Ово («Замку яйця») в Неаполітанській затоці, в якому нібито колись Вергілій помістив магічне яйце, респектабельні туристи розміщують тепер свої гроші. Тут яхти, ресторани, виставки і море. І він. Такий статурний, чорнявий, кароокий, засмаглий! Красу його обличчя підсвічує навіть море. Але як він говорить, як говорить! Його не хочеться перебивати. «Пам’ятаєте «Концерт в яйці» Ієроніма Босха? А «Варіант смутку» Рене Магрітта?» Намагаюсь пригадати, щоб не впасти, так би мовити, лицем в багнюку невігластва. А він продовжує: «До речі, в мене тут теж дещо є, можу вам запропонувати купити». І, загадково усміхаючись, дістає з сумки… шкарпетки. А на них – яйце і …Пульчинелло.

– Альберто, прошу тебе, будь уважним! Ти вчора мені не доважив 50 грамів на помідорах, я все знаю! – прокидаюсь зранку від голосного крику за вікном. І бачу, як вниз по стіні до магазину той, хто дуже пильний, спускає порожнє відро на мотузці. Помідори для Неаполя – святе. Тут з них роблять не лише відому неаполітанську піцу «Маргариту», а все на світі, і навіть засушують! Мої думи про помідори й недовіру до укріплень балкону перериває торохтіння відра, що повзе вгору. А на ньому – напівоблізле зображення Пульчинелли.

Пульчинелло в перекладі з італійської означає «курча, яке щойно вилупилось». Народився цей персонаж-маска неаполітанського театру в 16 столітті в Неаполі. І зажив своїм життям поряд із такими театральними персонажами, як Арлекіно, Панталоне, Брігелло. Суміш придуркуватості й неймовірної кмітливості допомогли йому вижити й фактично пережити інших персонажів. І тепер він у Неаполі скрізь. Дух його тут скрізь.

Неаполь любить тролити й попускати. Він хуліган та ще той задирака. От приїжджає турист весь у своєму образі, а тут із-за рогу виринає він на мотоциклі – брудний, трохи обдертий, з крадійкуватим поглядом, і з дорогим антикварним ланцюжком.

Я тепер хвилююся, щоб вона не впала. 70-річна доглянута сеньйора в білому одязі, схожому на пеньюар, і на височезних каблуках, яких тепер не носять. Не впала у фонтан Фортуни в Королівському палаці, до води якого вона завзято тягнеться, щоб зачерпнути собі на удачу. І вона не падає. Злизнувши краплі води з рук в обрамленні крупних перстнів, величаво проходить повз мене на своїх височезних каблуках, отримавши благословіння від Фортуни у своїх, лише їй відомих, сеньйорівських справах.

Музеї, галереї, собори, палаци, замки… Неаполь схожий на багатовимірний простір, який ти щоразу відкриваєш. Й щоразу бачиш інший вимір за шторою. Чи за вікном. Як ось за цим вікном у Кастель Нуово. Цей унікальний ошатний замок звів колись король Карло Анжуйський, проте так і не зміг у ньому пожити. Тоді не було ще фонтану Фортуни, щоб зачерпнути з нього й собі трохи на удачу води.

«Це вулканічне в усіх сенсах місто», – каже мені знайомий неаполітанець, показуючи рукою в бік діючого вулкану Везувію, який колись спопелив Помпеї і Стабії і дав про себе відчутно знати навіть у сорокових роках минулого століття. Зараз його дихання нагадує про життя й смерть, про щемливість та кінечність буття.

«Я вмію солодко любити,

Я завжди знаю слова кохання», –

співається в одній відомій неаполітанській пісні. Ці унікальні пісні, як і багато чого, людству також подарував Неаполь. Щоб вони могли любити й страждати, вірити й чекати.

Та й сам Неаполь постійно співає свою унікальну неаполітанську пісню. Дивовижну, неочікувану, під супровід калашоне. І йому байдуже, якщо хтось її не почув. Значить, не прислухався.

Авторка Тамара Куцай