Потяг запізнюється. Припікає. Критично осмислюю наявність на своїх ногах літніх кросівок і тягнуся до валізи за літніми капцями. Помічаю поряд із собою на лавці вишукану й стильну італійку за сімдесят із шоколадною засмагою і в молочного кольору вбранні. Вона несхвальним поглядом супроводжує моє перевзування. Ще б пак! У неї на ногах модельні білі туфлі на високих каблуках.
«Так зараз ніхто не взувається», – думаю я.
«Як попало зараз взуваються», – думає, мабуть, вона.
На платформу прибуває потяг з Рима.
«Він їде до Ліворно?» – запитую в провідника, який розслаблено починає розгулювати по платформі. «Так», – каже цей сеньйор, якось ніби уникаючи мого квитка, якого я йому показую.
«Слухайте, це моє місце!» – наді мною вже у вагоні, ніби вишукана безвихідь, постає та знайома по перону жіночка на каблуках, тицяючи переможно під мій ніс свого квитка.
Пересідаю. Тепер уже поряд чоловік починає тицяти мені свого квитка, запитуючи, чи він, бува, сів не на той потяг. Беру свій квиток, валізу, позаду йде невпевнений у своєму маршруті чоловік, вирушаємо шукати провідника. По дорозі нам підказують, що все-таки це не той потяг. А він тим часом вирушає. Невпевнений чоловік умить стає впевненим і смикає ручку стоп-крана, щоб зупинити потяг.
«Слухайте, а чого це ви?! – з туалету виходить знайома вже кілька разів сеньйора на каблуках і здивовано й знову несхвально дивиться тепер уже на нас двох. – Не треба нічого смикати!»
«Нічого не треба смикати, подумаєш, сіли не в той потяг!» – повторює її слова й провідник, який повільно сунеться вагоном.
Так мене зустрічає італійська Тоскана – земля міфів, загублених цивілізацій і людей, якими пишається і ще довго буде пишатися людство.
Я розпочну тут свою мандрівку з найменш туристичних і завершу найвідомішими туристичними місцями.
Ліворно і сліди київської княжни Євпраксії
Канали у Ліворно називають другою Венецією. Новою Венецією. Але ніякі вони не Венеція. Вони Ліворно родом із 17 століття. Хоча свій вік місто ховає, ніби досвідчена кокетка.
Згідно з одними версіями, ніби існувало воно ще за часів етрусків і про нього потім згадував Цицерон, а, згідно з іншими, стало містом в епоху Середньовіччя, відштовхнувшись від маленького припортового селища.
Розквітові в епоху Середньовіччя, як і багато інших тосканських міст, Ліворно завдячує одній сильній жінці – Матільді Тосканській. Багата, владна й розумна жінка, яку не могли подолати тодішні імператори, і війська яких вона успішно неодноразово розбивала. Матільда була папською союзницею (і не лише, як натякають деякі джерела), не захотіла жити зі своїм чоловіком у шлюбі за розрахунком, і її в своїх творах зобразив сам Данте.
Цілком можливо, під ось цими ліворнійськими соснами-пініями вона витирали сльози нашій київській княжні Євпраксії. Так-так, онуці Ярослава Мудрого, доньці Всеволода Ярославовича (їй присвятив свій роман «Євпраксія» Павло Загребельний).
Євпраксія, будучи вже німецькою імператрицею і вінчана як Адельгейда, втекла за захистом до могутньої італійки Матільди від свого чоловіка – німця Генріха IV. Імператор брутально з нею поводився, знущався, і вона про це, як їй і порадив тодішній Папа Урбан ІІ, зробила публічні заяви, шокувавши звірствами імператора тодішнє суспільство. Один із таких фактів: Генріх IV помістив її до тюрми у Вероні за відмову брати участь в оргіях.
Витираючи сльози Євпраксії, Матільда, як розумна жінка, цілком щиро могла співчувати її жіночим нещастям, адже, щоб вижити в тому жорстокому чоловічому світі, їй самій доводилось докладати надзусиль. Але в неї були ще й свої рахунки до Генріха IV: він хотів завоювати Італію, а саме – Ломбардію, Емілію-Романью, Тоскану – землі, якими вона володіла. Матільда завадила його планам, двічі успішно розбивши його війська. Імператор помер переможеним, а його син Генріх V, врахувавши помилки батька, став чемно дружити зі всесильною Матільдою.
Євпраксія ж продовжила свій шлях втечі від нещасливого шлюбу спочатку в Угорщину, а потім дісталася Київської Русі, де постриглася в монахині й молилася до кінця життя. Можливо, в своїх молитвах вона згадувала й Матільду з далекої Тоскани, яка її врятувала.
Сьогодні Ліворно схоже на старіючу телезірку, яка передивляється свої фото в альбомі. Хоча свою промислову потужність місто й досі зберігає, але минула слава одного з найпотужніших морських комерційних центрів лишилась у минулому.
Думаю про це, повертаючись від Нової Фортеці, пройшовши вздовж смарагдового кольору каналів до порту. Далі, обійшовши величезну площу Республіки, йду під немилосердним тосканським сонцем до джелаторії, аби замовити морозиво. І поки я їм це найсмачніше, як мені здається, у світі морозиво, продавчиня не спускає з мене очей, ніби хоче переконатись, як це – мати такий дивовижний апетит до того, що вона бачить щодня. Це як у ліворнійській тосканській повсякденності спробувати розсмакувати його минуле.
Сан–Вінченцо: сліди етрусків на морському піску, які змиває море
Сан-Вінченчо – невеличке поселення на березі Лігурійського моря. Тут немає натовпів туристів, і його обирають для свого відпочинку переважно італійці, які знаються на комфорті та чистому морі. Переважно це люди у віці, яким є що згадати, принаймні спробувати це зробити. Як ось цій сеньйорі на пісчаному березі. Всівшись на розкладний стільчик, вона дивиться на білий корабель у синьому морі, що скоро полишить панораму її огляду.
«Яке цікаве панно! – кажу я іншій літній сеньйорі, вхід до вілли якої прикрашає цей яскравий витвір. – А хто на ньому зображений, етруски?»
«Можливо, – сміється вона. – Його зробив колись мій тато, він був скульптором, але потім переїхав в іншу країну, а ми лишилися тут. А цей дім – вілла моєї мами, я щоліта сюди приїжджаю з іншого міста і здаю кімнати туристам».
Мимо моїх ніг пластично пробігає метка зелена ящірка, а в голові так само швидко пробігає думка, що я зараз заздрю цій сеньйорі. В її країні немає війни, і вона може спланувати собі наступне літо, як і багато інших своїх літ планувала раніше й плануватиме потім.
Поки ж іду вивчати Сан-Вінченцо, яке, виявляється, ледь не в центрі загадкової й зниклої цивілізації етрусків.
Про них нагадують фрески навіть на магазинах та кафе в цьому світлому й несхожому на інші містечку. А також незвичні яскраві вітражі із зображенням човнів, які припливли чи відпливли, у місцевому старовинному храмі.
Древні племена етрусків населяли ці землі в 1 тисячолітті до нашої ери й передували римській цивілізації, яка взяла на озброєння в прямому й переносному сенсі багато їхніх надбань. Проте немає однозначних відповідей в істориків, звідки прийшли етруски й куди поділися. І хто, зрештою, винайшов той цивілізаційний велосипед. І зараз в центрі міста загадково стоїть велосипед, прикрашений тосканськими квітами.
Колись у Сан-Вінченцо добували метали і про славне минуле натякає металева скульптура на вокзалі, яка символічно проржавіла.
А з берега моря видно древній замок Популонія – колишній портовий центр Етрурії та форпост етрусків. Саме видобуте в надрах Сан-Вінченцо залізо направляли туди, а далі, наприклад, тому ж відомому полководцеві Сципіону Старшому, про якого писав Вергілій.
Тут скрізь живе історія, дихає й нагадує про себе.
Думаю про це, зайшовши на берег блакитного моря та сховавшись у затінене місце під оливкові дерева.
Покидаю берег моря. І Сан-Вінченцо. Позаду лишається сеньйора, яка любить усе планувати, але якій все ж не варто розслаблятись. Вдалині на пірсі видніється пам’ятник матросові, який ніби уважно вдивляється у хвилі лагідного моря, раптово стривоженого вітром.
Флоренція
Немає сенсу шукати епітетів до Флоренції. Бо все сказане буде не те. Бо всі вкупі прикметники не дотягують до сили й енергії, яка відчувається в цьому місті. Тож просто Флоренція. Просто центр Тоскани. До речі, ще й місто-побратим Києва.
Натовпи людей зачудовано ходять тут бруківкою, яку топтали ще Леонардо да Вінчі, Галілей, Макіавеллі, Мікеланджело, Данте, Петрарка й багато інших відомих.
Тут так багато пам’яток із глибин історії! Ніби вправний сторітелер витягнув усі свої свої козирі й фішки із папки Відомі Історії Людства й демонструє їх тут.
Наприклад, собор Санта-Марія-дель-Фьоре, який знайомий за туристичними путівниками і який ще довго стоятиме перед очима після того, як ти його покинеш. Бо це не просто знаменитість із флорентійського кватроченто, це справжній шедевр досконалості й величі.
Чи Понте Веккйо – міст, відкритий у 14 столітті, і який постійно стає для людей відкриттям протягом усіх наступних століть. Тут так дивовижно падає вечірнє світло в річку Арно, через яку він перекинувся, що слова «ностальгія від скороминущості життя» – бліда копія всієї гамми почуттів.
А в фойє Палаццо Веккйо – величної пам’ятки відомого роду Медічі – гуляє не лише вітер історії, а й справжній вітер, який здуває всю спекотну флорентійську втому. Може, це так старається Нептун із однойменного фонтана поряд, хтозна?
Флоренцію у будь-якому її місці можна відчувати всіма закутками своєї душі, слухати, дивуватись, споглядати.
А ще – малювати. Як малюють її вуличні художники, не шкодуючи яскравих фарб.
А ще – любити. До маленької кав’ярні, гуркочучи, під’їжджає плечистий красень на мотоциклі, і дівчина, забувши про моє замовлення, вибігає йому назустріч та палко його цілує.
А ще – пізнавати. Як ось цей палац Пітті – пам’ятник людській амбіційності, яку поглине вітер часу, залишивши, правда, палац.
А ще – грати. Як грає, виструнчившись усім тілом, ось цей вуличний музикант. Поряд із ним – його замурзаний колега, який курить і всім підморгує. А в цей час тут, гуркочучи, зупиняється машина для прибирання сміття з ошатним та чепурним прибиральником. Вічний дуалізм духовного й матеріального.
Флоренція схожа на сейф людських історій. Минулих і нинішніх. І майбутніх, якщо їх раптово не поглине у свою безодню Медуза Горгона з відомої галереї Уфіцці поряд. Її завбачливий Караваджо розмістив під певним нахилом, аби люди змогли уникнути погляду-прірви.
… Зранку в готелі на околиці Флоренції мене розбудить голосиста пташка. Може, так само розбудили колись птахи й загадкового Леонардо да Вінчі, який прокинувся та й взявся майструвати свій відомий літальний апарат – орнітоптер?
«Уже їдеш?» – гукає мені вслід продавець соковитих фруктів на вулиці, коли я проходжу з валізою повз його ятку. Ясно, що йому байдуже, їду я чи ні. Це його голосом промовляє до мене Тоскана, яка відчула мою любов.
Авторка Тамара Куцай
spravjniistoriyi.com.ua 