Його історія життя дивовижна і сповнена несподіваних поворотів.

Народився 27 січня 1790 року, а помер 13 жовтня 1865 року в Харкові під час богослужіння.

Народившись у багатодітній сім’ї збіднілого священника у Городищі на Черкащині, коли латки на штанях доводилось прикріплювати голками з ялини, він володів багатьма іноземними мовами і створив шедеври української культури, ставши першим українським байкарем та ректором Харківського університету (1841 – 1849 рр).

Доля не веселила його, а, навпаки, випробовувала. І як це часто буває в тих, хто багато чого пережив на своєму віку, він рятувався гумором та сміхом. І заодно рятував інших.

Ось, наприклад, такий факт.

В юності він пережив важку трагедію: померла його кохана дівчина від сухот. Батьки не хотіли віддавати її за нього заміж, зачиняли вдома, отже, вона фактично в неволі й зів’яла. Це була невгойна рана для Петра на все життя.

Ось як пізніше він про це згадував: «Мої дні — це тканина з чудних контрастів: я живу плачучи, я плачу сміючись. Кохання — ці солодкі чари для багатьох сердець — для мого серця було джерелом болю та сліз. Щоби полегшити свою долю і свої пекучі жалі, зітхаючи, я пишу кумедні вірші. Яка ж бо смішна наша доля! Бажаючи плакати, я смішу інших».

Окрім письменницького дару, ця непересічна людина володіла й ще одним яскравим талантом – унікальними лекторськими навичками.

Приватні пансіонати Бердичева, Полтавський інститут шляхетних дівчат, Харківський університет, де він був професором, деканом та ректором – ось така його викладацька вісь.

«Розповідають, що був природженим лектором: не визнавав канонів, викладав матеріал надзвичайно захопливо і темпераментно. При цьому перші 13 років працював, не отримуючи зарплатні. І працював натхненно». (Український Інститут національної пам’яті).

Він був одним із перших, хто наповнив українську культуру перекладами творів відомих тодішніх європейців, і не лише. Це й твори Жан Жака Руссо, й Джона Мільтона, й Адама Міцкевича, Йоганна Вольфганга Гете, а також Горація тощо.

Але найяскравішим був його письменницький дар. У ньому були й гумор, а часом і жорсткість:

«І років через сто на цвинтар прийде внук,

Де грішні кості їх в одну копицю сперли,

Поверне череп їх та в лоб ногою стук!

Та й скаже: «Як жили, так дурнями й померли!»

Можна лише уявити з його силою й міццю слова твори, які б він написав про ворога, споглядаючи, які жахіття він чинить в його фактично рідному Харкові та й загалом в Україні.

 «Хто Добрість, Грицьку, нам намалював плаксиву

Понуру, мов чернець турецький, і сонливу,

Той бісів син, коли не москаля підвіз,

Той Добрості не зна, не бачив і не чує,

Не пензлем той її, але квачем малює,

Той Добрість обікрав…»

Його байки, притчі, вірші, послання, балади навдивовиж актуальні, хоч і минули століття.

Ось така яскрава людина жила колись на нашій рідній землі, історія життя якої нам і досі цікава.

Автор Тетяна Терещенко