Від цієї історії захоплює подих, і ти думаєш, що життя часто створює такі сюжети, на які не здатні найталановитіші голлівудські режисери.

Одна з таких незвичайних – історія, яку розповіла відома журналістка та кінорежисерка Марія Старожицька (фільм “Війна химер”, який вона створила спільно з донькою Анастасією Старожицькою, отримав визнання і демонструвався ледь не в усіх куточках земної кулі).

Її особиста історія також проситься на фільм. Дивовижна, яскрава і неочікувана. Про таку історію могли б мріяти усі, хто з тих чи інших причин виріс без батька.

А тепер – власна розповідь Марії, опублікована на її сторінці в Фейсбуці:

«Рівно пʼятдесят років тому мені виповнилося сім.

 Тодішня першокласниця полтавської середньої школи №3, я чомусь вирішила, що маю отримати в цей знаменний день подарунок від батька, якого в мене не було, як засвідчував прочерк у відповідній графі свідоцтва про народження. Звісно, ані подарунок, ані тато не з‘явилися, відтак у горі та образі я потайки розрізала ножицями чи не всі мамині фотографії, де були хоч якісь чоловіки. Відрізала їх по одному зі здебільшого групових фото і прискіпливо прикладала до свого відображення у дзеркальці, аби знайти  схожого на себе, і гадки не мала, що в цей час мій батько також займався розпізнаванням образів, був одним із перших в цій галузі кібернетики і зрештою отримав Державну премію УРСР, аби тепер Гугл знаходив наші обличчя як тотожні.

В день мого шістнадцятиріччя мама, як і пообіцяла у мої сім після того демаршу, назвала мені імʼя батька, і я, звісно, почала вигадувати, як ми тепер познайомимося. Найбільше захопила ідея прийти до нього журналісткою, бо це єдина професія, що дозволяє причепитися з питаннями до будь-кого. Надумала, що довго інтервʼюватиму тата про що завгодно, а насамкінець запитаю, чи знає він, що в нього є дитина… Далі моя уява не сягала, натомість цієї мотивації доньці полтавської бібліотекарки вистачило, аби одразу після школи вступити до Київського державного університету на факультет журналістики і вже в сімнадцять, сорок років тому, знайти батька за адресою з адресного бюро і поставити йому своє, як виявилося, риторичне питання, бо він не здивувався і був радий зустрічі.

Близьких стосунків тоді не склалося, майже не зустрічалися – мала яскраве життя, народження двох доньок, медійну карʼєру аж до заслуженого журналіста України, у батька  чудова молода дружина і двоє  синів, довготривалі відрядження за кордон і, зрештою, майже тридцять років тому він із сім’єю переїхав до Нової Зеландії викладати професором в Оклендському університеті. Відтак ми тільки віртуально вітали один одного з днями народження.

Але війна передусім укріплює родини, навіть ті, в яких немає документального підтвердження родинних зв‘язків. Від початку широкомасштабного вторгнення мій батько, громадянин Нової Зеландії, якому вісімдесят чотири роки, щодня дзвонив, слідкував за бойовими діями, переконував нас з Анастасією і, зрештою, переконав виїхати у свою безпечну країну за 17 тисяч кілометрів від України. Тому, що його перша свідома згадка дитинства – це бомбардування Києва в 41-му році минулого століття. Тому, що його дивом врятувала мама, відправивши в евакуацію, а інші родичі загинули в Бабиному Яру. Тому, що ми живемо навпроти Бабиного Яру, і коли російські зайди поцілили в телевежу, від вибуху здригнулися заклеєні стрічками вікна і стало справді страшно. Тому, що у нашій стрічці «Війна химер»  він як глядач видивився, що жителі України у 2014-му не сприйняли війну з росією серйозно, і ще тоді, у 2017-му, визначив це як головну небезпеку для країни.

А ще тому, що не тільки мені, як я нарешті зрозуміла за рік, прожитий з ним під одним дахом, все життя не вистачало батька, а і йому не вистачало «татової доньки» та «старшої онучки». Відтак тепер мого тата – так незвично писати це слово, але вимовляти ще незвичніше – щодня хвилює, як я себе почуваю, над чим працюю, чого бажаю, як справи у моїх доньок, чоловіка, друзів, які на війні.

Він ненавидить Радянський Союз, розуміється на світовій історії і тому, як росія знищувала всі прояви української незалежності у різних сферах життя і в різні часи, і ретельно складає генеалогічне дерево своєї родини.

І я щаслива, що він виявився саме таким. Бо – і я зараз,  коли вже вісім років без мами, особливо гостро це відчуваю – дорослим батьки потрібніші, ніж дітям. І ще – до уваги вчених-генетиків, бо експеримент абсолютно чистий – в нас з татом однакові хода, міміка, почерк, сміх, малюнки, оцінки людей і подій, смаки, ми помиляємося з наголосами у тих самих словах, схоже поводимо себе в суперечках, вживаємо одні жести і маємо тотожне непоборне бажання миттєво впевнено вигадувати про себе історії, яких насправді могло і не бути.

P.S. Мій тато привітав мене з днем народження, маю і подарунок. Це ж в нас, антиподів, вже чотирнадцяте листопада, весна добігає кінця, відцвітають лимони в Окленді. Випереджаючи питання, зауважу, що мені сумно без чоловіка та молодшої доньки, друзів у Києві та поза ним, але сьогодні тут на іншій півкулі зі своїм ківі-татом я знову та семирічна дівчинка, чиє найбільше бажання щойно здійснилося після якихось півстоліття  очікування».

#Марія_Старожицька #Анастасія_Старожицька #Війна_химер #історія #тато