За 77 кілометрів від Києва, в Обухівському районі, розкинулось село, від краєвидів якого перехоплює подих. Ти ніби потрапляєш у театр життя, де головними героями й одночасно панорамами виступають блакитні хвилі нашого древнього Дніпра.

А на високому дніпровському пагорбі, де вітер розносить аромат полину й степових трав, стоїть Витачів. Свідок зародження й розквіту Київської Русі, і загалом багато чого свідок.

Нібито тут були ще древні капища наших предків.

І нібито про нього згадував ще в своєму творі «Про управління імперією» імператор Візантії Костянтин VII у 949-950 роках.

І нібито на його дніпровських пагорбах сидів ще Віщий Олег, набираючись снаги перед тим, як втілювати те, що навіщував.

https://plrvq.com/g/gp8po8i1u7de4e64e01945d8e108c6/

І саме тут відбувався Витичівський князівський з’їзд у серпні 1100 року, скликаний Володимиром Мономахом, щоб нарешті припинити міжусобиці і спільно боронити свої землі від половців.

Загалом Витачів протягом століть був важливою пристанню на дніпровському торговому шляху. Тут шукали перспективу, майбутнє, натхнення, правду і силу.

Недарма на Дніпровських кручах стоять вітряки. Бо вони і є уособленням Витачева, який також чимось нагадує вітряк історії.

І про це можна думати, вдивляючись та вслухаючись у плин Дніпровських хвиль. Які так само віднесуть у минуле сьогоднішні важкі дні й плавно потечуть у майбутнє, нагадуючи людям, що все насправді швидкоплинне, а от дніпровські хвилі вічні.

https://tywhh.com/g/sq24u3p2scde4e64e019ecec5b5769/

Авторка Надія Мигунець