«Ви – мій Санта», – кажу я чоловікові, на якого натрапляю, безуспішно шукаючи ось уже хвилин 15 біля аеропорту свій шатл, аби дістатись до центру Дубліна. Йому приємно це чути, і він супроводжує мене прямісінько до потрібної зупинки, на прощання привітно усміхаючись, як і належить Санті.

Привітність – те, що виразно кидається в очі, коли ти ступаєш на древню ірландську землю. Здається, на настрій і поведінку людей тут також впливає Гольфстрим – тепла океанічна течія, яку називають «грілкою» Європи. В найпіковіші зимові холоди тут +7, світить сонце, і увиразнює яскраву зелень стрижених газонів, що миготять пришвидшеною картинкою у вікні автобуса. Дуже несподівано як для зими.

… Він сідає поряд, дістає папірець із кишені, розгортає його й сумно, якось дуже голосно й тужно зітхає. Я відриваю очі від листування з друзями, які вже на місці в готелі, і дивлюсь на нього. Боже! Якої просто неземної краси цей юнак. Він – ніби Доріан Ґрей з відомого твору відомого уродженця Дубліна письменника Оскара Вайльда.

«Так, безперечно, цей юнак — з ніжними обрисами ясно-червоних уст, чистими блакитними очима, злотистими кучерями — був надзвичайно вродливий. Його обличчя чимось таким одразу викликало довіру. З нього промовляла вся щирість юності, вся чистота юнацького запалу», – ця цитата з «Портрету Доріана Ґрея» ніби написана про нього! Єдина відмінність – волосся не золотаве, а чорняве.

Я зазираю в його надірваний папірець: що там, невже його портрет? Але ні, на аркуші, який він намагається якось з’єднати, якісь цифри, розміщені квадратами. В його очах сльози, він знову сумно зітхає, а далі дістає навушники. Схоже, музика його заспокоює, а я ж виходжу, проїхавши свою зупинку, й ошелешено озираюсь на таку витончену людську красу. Й на такий збіг із відомим твором.

Це магія Дубліна, який серед юрби людей і далі «вириватиме», ніби сторінки з книги, персонажів, схожих на героїв творів відомих у світі дублінців.

Паби й картопля
Ми прямуємо до найстарішого пабу Дубліна – The Brazen Head. Більше ніж 800 років тому, в 1198 році, там уже було гамірно. В кухлях пінився ель (тодішнє ірландське пиво), а завсідники, кинувши в куток лавок свої туніки з хутром чи без, і, чіпляючись за шорстку деревину своїми вовняними панчохами, голосно обговорювали події на острові в ті буремні часи війн, королів та загарбників. Або не обговорювали, а просто слухали кельтські історії під гру на волинках…

Але паб не працює. Ковані ворота з позолоченими мечеподібними кінцями нагадують зачинений портал у минуле, а старовинні металеві факели на стінах ніби хтось задув. Чи не запалив. Це вже сучасна Ірландія, і тут у святкові Різдв’яні дні не все працює. Тобто переважно все не працює.

Але працюють інші паби. Не такі древні.У них по-пабному гамірно, піниться пиво, й розповідаються історії. Навіть тоді, коли, здавалося б, вони не розповідаються. Ось мама з двома дорослими синами, які конкурентно перекрикують один одного, нахиляючись без черги до її вух. Ось закохана пара з подарунками на столі. Ось весела компанія за барною стійкою, яка ніби розчиняється в цьому моменті. І ось усміхнений бармен із меню.

Усі страви тут переважно з картоплею. Я замовляю собі картопляний пиріг. Друзі – обсмажену по-ірландськи картоплю. Порції великі, але мій картопляний пиріг якось гірчить.

Картопля асоціюється тут із трагічною історією. В позаминулому столітті Ірландію охопив голод, відомий в історії як ірландський картопляний голод, спричинений діями колонізаторів та хворобою картоплі – фітофторозом. Цей голод 1845-1852 рр. забрав життя до 1,5 млн ірландців та призвів до величезної хвилі їхньої еміграції за кордон (близько мільйона людей), в результаті чого населення Ірландії скоротилось на 30 відсотків. Страшні й трагічні сторінки історії, які вплинули на подальші події.

Ми покидаємо паб, а вслід нам дивляться великі портрети відомих ірландців на стіні, які стали відомими світові уже в еміграції.

Відомий конструктор автомобілів Генрі Форд, відомий будівельник Нью-Йоркського метро Джон Б. Макдональд, відомий інженер зі створення підводних човнів, холодильника та Бруклінського мосту Джеймс Дж. Вуд, творець символу американського долару Олівер Поллок, відомий архітектор та проєктант Білого дому у Вашингтоні Джеймс Хобан та інші.

Біля дверей пабу – зображення великого кухля з пивом Guinness. Це пиво – також те, що завжди, в будь-якому куточку землі нагадає про Ірландію. Воно з’явилося в Дубліні далекого 1759 року, коли молодий пивовар Артур Ґіннес, взявши в оренду пивоварню St. James’s Gate, навчився варити пиво так, як ніхто до нього й опісля – з так званою кремовою «шапочкою».

“May the road rise to meet you”- «Нехай дорога підніметься тобі назустріч», – каже відоме ірландське прислів’я. І вона йому та його витворові піднялася.

Святий Патрик та Джонатан Свіфт. І не лише

Що об’єднує Святого Патрика та письменника Джонатана Свіфта?

Їх об’єднує Собор Святого Патрика, зведений у центрі Дубліна приблизно наприкінці ХІІ століття. Цю готичну споруду збудували біля джерела Святого Патрика і дихання історичних подій пройшло крізь століття і його стіни.

Далекого 1713 року деканом цього собору став письменник, сатирик, який був ще й церковним діячем, Джонатан Свіфт. І пробув на цій посаді до 1727 року, заживши собі величезного авторитету серед місцевого люду. Саме тут він удосконалював свій сатиричний стиль написанням статей та памфлетів і створив у ті роки свої уславлені «Мандри Гуллівера». У цьому соборі його й поховали, а він завбачливо підготував колись для цього епітафію, яку тепер тут читають та фотографують туристи:
«Тут спочиває тіло Джонатана Свіфта, декана цього собору, і суворе обурення вже не роздирає його серце. Іди, подорожній, і візьми приклад, якщо можеш, з того, хто мужньо боровся за справу свободи».

Загалом Ірландія дала світові багатьох відомих літераторів.

Наприклад, Джеймса Джойса, якого вважають творцем літературного модернізму ХХ століття. Йому вдалося, здавалося б, неможливе – вдосконалити й зробити модною так звану техніку «потоку свідомості». Він описав Дублін як ніхто інший, згадавши, звісно, й про Собор Святого Патрика.

І хоч письменник відійшов якраз у ці січневі дні рівно 85 років тому у світи, в яких, згідно з древніми кельтськими легендами, ніхто не старіє й не хворіє, і де панують вічна краса й радість, його твори живуть своє жваве життя у нашому світі. Причому дуже активне життя. Дублін, який він щедро описував у своєму потоці натхнення, продовжує, ніби на знак подяки, і зараз підсвічувати своєю енергією його твори. Чи його твори вливають свою енергію в це древнє місто, тут уже й не розбереш.

Чого лише вартий маршрут Bloomsday, коли щороку 16 червня Дублін перетворюється на живий меморіал Джойсу: люди проходять шляхами героя «Улісса» – його роману, в якому події відбуваються 16 червня 1904 року. Читають уривки та вдягаються у вбрання початку ХХ століття, відвідують паби, кафе, вулиці та мости, де відбуваються ключові сцени.…

Але можна й не чекати цієї дати, бо по всьому місту є пам’ятні таблички на будинках, де Джойс жив або які описував у своїх творах.

У різних районах Дубліна в тротуари вмонтовані металеві або кам’яні плити з цитатами творів Джойса — переважно з роману «Улісс» та Dubliners.

Я, наприклад, ледь не наступила на металеву плитку з надписом «Aeolus – the offices of the Evening Telegraph (Ulysses, Episode 7)», яку спочатку не побачила під ногами, поспішаючи на зустріч біля пам’ятника письменнику у капелюсі та з тростиною “The Prick with the Stick” – популярного місця для зустрічей на North Earl Street.
Аеол у грецькій міфології – бог вітрів. І зимове дихання вітру з Атлантики відчутне в місті з Grand Canal і Royal Canal, які прорізають місто, як уособлення того, що є щось і нешвидкоплинне в нашому житті…

Як тигр став тигром

У затишному саду Dubh Linn Garden, розташованого за Дублінським замком в центрі міста, якось кидається в очі незвичне поєднання синього неба, підстрижених газонів та сіро-блакитної води в озерцях. Спокій, гармонія, тиша…

Але так тут було не завжди. Про події Великоднього повстання 1916 року тепер тут розповідають історії, розміщені на ретрансляційних стовпчиках у парку.

Ті події стали важливою сходинкою до подальших: війна за незалежність Ірландії тривала з 1919 по 1921 рік. А в 1922 році виникла Ірландська вільна держава, і повна її незалежність від Британії була конституційно закріплена 1937 року зі створенням Ірландської держави.

У незалежність країна увійшла економічно слабкою, депресивною, аграрною і з високим рівнем безробіття. Міграційна хвиля тоді знову викинула багатьох ірландців за кордон у пошуках роботи.

Але комплексні реформи в ХХ столітті та інтеграція в європейські структури зробили своє, і уже в 1990-х роках, завдячуючи в тому числі успішній податковій та інвестиційній політиці, економіка країни стала швидко рости. У світі заговорили про «кельтського тигра».

…Модерна набережна району Grand Canal Dock у Дубліні – це сучасні офіси великих технологічних компаній та фінансових установ. Тут знаходиться голова «кельтського тигра», адже сьогодні Ірландія робить ставку на технологічний сектор, цифрові послуги, стартапи та біотехнології. Тут розташовані європейські штаб-квартири таких гігантів, як Google, Apple, Facebook, Pfizer тощо.

Вона – лідер у світі за рівнем доходів: входить у першу десятку країн світу за ВВП на душу населення. «Тигр» зробив пружний і вдалий стрибок від аграрної держави до високотехнологічної економіки.

«Éire», – написано в готелі на вказівнику ірландською мовою назву країни. А внизу надпис англійською – Ireland. Такий же алгоритм надписів скрізь: від вуличних вказівників до оголошень зупинок в автобусах Дубліна. Але в реальності навпаки. Ірландську мову, яка, як на мій сторонній погляд, суттєво відрізняється від англійської, рідко де почуєш. Держава зараз заохочує використання ірландської в публічному просторі: у школах, університетах, в медіа, на культурних подіях, у спільнотах, навіть у пабах. Формально вона є першою державною мовою Ірландії, але насправді не першою. Принаймні поки що.

Тим часом тут також можна часто почути й українську. Будь-де: в автобусі, кафе, на вулиці, в магазинах. Наші люди всюди. Десятки тисяч українців знайшли тут прихисток від війни. «Ми дуже задоволені українцями», – каже знайомий ірландець-менеджер і додає: – Ви дуже працьовиті».

У даблдекері – двоповерховому автобусі (а в Дубліні їздять в основному лише такі) вирушаю назад до аеропорту. З другого поверху яскраві картинки столиці «кельтського тигра» панорамніші. Зовсім поряд машуть крилами величезні чайки, вплітаючи свої голоси у метушню цього незвичайного міста…

Позаду лишається країна древньої історії, самобутньої культури, батьківщина автора моїх улюблених «Мандрів Гуллівера», яскравих кельтських легенд, лепреконів – маленьких чарівних чоловічків із ірландського фольклору, і – величезних випробувань та зусиль на шляху до теперішнього економічного успіху.

Авторка Тамара Куцай