Літо. Сан-Ремо. Спека 40 градусів.

І хоч Corso Felice Cavallotti – одна з найзеленіших центральних вулиць міста, яку прикрашають парки й сади при віллах, та ще й знаходиться приблизно за 300 метрів від моря, але й тут у таку спеку здається, що навіть асфальт дихає вулканом Везувій, хоч той і розташований на іншій частині Італії.

Заходжу в кафе, в якому на повну потужність гудуть усі кондиціонери. Кілька чоловіків беруть у бармена холодне пиво в борг, але роблять це з такими маскулинними інтонаціями, що це ніби він просить у них в борг. Бармен – ошатний усміхнений 45-річний чоловік – поблажливо до них усміхається і з розумінням швиденько дістає мені холодну воду з холодильника у відповідь на слова: «Fa caldo!» («Жарко!»).

• Я шукаю адресу Corso Casalotti 112, – кажу йому, випивши воду та відхекавшись. – Вона має бути десь поряд.
• Немає тут такої адреси, – впевнено каже бармен. – А що там?
• Вілла Адріана, чи Наталія. Там жила колись відома українська письменниця Леся Українка, – повідомляю йому інформацію, яку знайшла в інтернеті.
• Цікаво! – з інтересом реагує він. І продовжує: – Але ці вілли тут, на вулиці Corso Felice Cavallotti. Поряд із Віллою Нобеля. Тоді вона жила саме тут.

Ось так в один комунікаційний момент цей приємний чоловік здійснив фактчекінг неправдивої інформації про адресу Лесиної вілли, яка гуляє навіть у найвідоміших українських медіа. Ніби чиясь невидима рука й далі режисує отой імідж нещасної, який їй приклеїла колись радянська пропаганда. І який лише фактом потрапляння за правильною адресою в цьому відомому місті Лігурійської Рів’єри мав би розвіятись, як вулканічний дим над Везувієм.

Вийшовши з кафе, прямую по Corso Felice Cavallotti. І буквально за 30 метрів, під номером 116, бачу відому з усіх проспектів віллу Альфреда Нобеля – елегантну будівлю, яка вражає стрункістю й вишуканістю форм. Винахідник динаміту й фундатор Нобелівської премії жив тут свої останні роки (1890 – 1896 рр.) і називав її «моїм гніздом».

Вілла Альфреда Нобеля

Парк Альфреда Нобеля

А за його віллою, буквально за кілька метрів, під номером 112, бачу ошатну розкішну віллу, в якій на початку минулого століття жила й творила наша талановита Леся.

Тобто адреса вілли, де жила Леся Українка, є такою:

Corso Felice Cavallotti, 112.

І тут взагалі немає ніякої Corso Casalotti 112, що може підтвердити навіть італійський бармен.

А ще є табличка на колишній Лесиній віллі з таким надписом українською та італійською: «На цій віллі в 1901 – 1903 роках жила поетеса Леся Українка, палка виразниця українського національного духу».

(Вілла, на якій жила Леся Українка в Сан-Ремо за адресою Corso Felice Cavallotti, 112)

Українська поетка-аристократка і тревел-блогерка

Залізнична станція в Сан-Ремо схожа на аеропорт. Довжелезні рухомі доріжки, багатоярусні платформи, електронні табло й просторовість.

Думаю про те, як подорожували люди наприкінці 19-го та на початку 20-го століття. Не було застосунків, які в одну секунду видадуть тобі розклад маршруту та ціну квитків, ще й порахують, як вигідніше. Не було електронного банкінгу, який дає можливість купити квиток коли завгодно, і не товпитись у касі. Не було навіть валіз на колесах. І розгалуженої мережі туристичних агентств тоді не було. Але люди все одно подорожували. В їхнє життя час від часу вривалось сильне обнадійливе дихання паровозів на залізничних вокзалах.

Однією із затятих мандрівниць того періоду й була Леся Українка. Різні країни, різні міста. І особливе місце серед них займала Італія, теж особлива.

«Мені Італія, а надто Сан-Ремо, здається «дома», – напише якось вона в одному з листів.

Леся-Лариса оселиться на віллі своїх родичів Садовських над морем, і поєднуватиме тут два світи, які було колись нерозважливо роз’єднано: український та європейський. Буде об’єднувати їх у своїй поезії, перекладах, епістолярії.

10 лютого 1903 напише в листі до сестри:

«Жити, власне, тепер тут дуже добре: погода райська, аж санремезці дивуються, бо для февраля се і тут надзвичайне тепло».

Можливо, саме тоді й тут і народилося в неї слово: напровесні. Провесінь огорне всю її діяльність. І менше ніж за місяць (03.03.1903) вона напише в листі до М.В.Кривинюка:

«Мені здається непрактичною гадка двоязичного видання. Російської літератури і так виходить незмірно більше, ніж української, і грошей з української території пішло на те вже стільки, що пора нам «вертати своє».

Як затята мандрівниця, Леся також робить свої подорожні замітки, підмічаючи й те, що не помітити важко.

7 лютого 1903 року пише в листі до матері:

«Якось ми їздили човном російський військовий крейсер оглядати… Сей російський крейсер «Баян» збудований був у Тулоні, а тепер його ведуть в Чорне море і хоч він новісінький, ледве збудований, а вже росіяне вспіли його «забезднити» страх! Та ще, ставши проти самісіньких «promenades» С[ан]-Ремо, розвісили від мачти до мачти на чотирьох канатах безліч онуч і штанів (нібито випраних! бо мокрих) так, що аж італьянців здивували, хоч тут і звикли до таких «bandiere internazionali», як казав один молоденький італьянчик, що їздив з нами. Трошки нам було сором перед тим італьянчиком за своїх concittadini (таки ne compatrioti, бо українців я щось там не бачила)…»

Тендітну фігуру Лесі у вишуканому вбранні та легкому капелюшку місцеві лігурійці не раз спостерігатимуть над морем. Вона вслухатиметься в його шум, ніби вловлюючи звуки й ритм життя. Майстерність чути й відтворювати звуки дуже знадобляться їй при вивченні італійської. Так-так, вона не марнуватиме час даремно. Знаючи французьку, німецьку, англійську, польську, іспанську, грузинську, давньогрецьку, латину, своє перебування в Італії присвятить ще й вивченню італійської мови, щоб мати змогу перекладати відомі італійські твори українською.

«Її переклади з італійської мови не є численними, але дуже цінними, бо в кожен переклад вона вклала свою неповторну  чутливість жінки та поетеси. Вона переклала дві народні балади “Пісня Флорентійська” (1897) та “Тебе не бачу, хоч вікно низенько” (1912), дві поезії Ади Негрі і уривок з Де Амічіса. Між іншими дуже цінним є нелегкий переклад віршів 25-51, взятих з 5-ої книги “Пекла” Данте Аліґієрі, в якому поетеса досконало відтворила перехресну терцину, демонструючи цим своє прекрасне знання італійської метрики», – так напише про неї уже в нинішні часи Емануела Зґамбаті, італійська славістка, директорка Департаменту Славістики та Студій Центрально-Східної Європи Римського університету “Ла Сап’єнца.

Вивчення мови допомогло їй зануритись в італійське середовище й побачити багато з того, що не бачать туристи, пробігаючи мимохіть по місцевості. Пробігати отак мимохіть – це не її стиль. Вона була глибинною європейською провідницею для українською літератури.

«Всі її твори просякнуті згадками та посиланнями на класичні й сучасні постаті європейської культури: від Орфея до Дон Жуана, від Кассандри до Юди» (Емануела Зґамбаті).

Словниковий запас письменниці поповнювався, і в листи до рідних та друзів вона вклинювала італійські колоритні слівця:

«Отже, і я, коли приїду в маю в Боярку, то ти спитаєш: «Ваше ймення, препишная пані?», а я відповім: «Sono una forestiera da San-Remo!» (з листа до сестри).

Дмитро Донцов, один із перших дослідників творчості Лесі, називав її поеткою українського Рісорджименто.

Італійське Risorgimento («відродження», «оновлення»), яке позначило період боротьби за об’єднання Італії, на той час уже успішно завершилось.

Які ж тоді роки застала Леся в Італії?

Це був так званий золотий вік італійського лібералізму, або «ера Джолітті»: розвивались торгівля й підприємництво, розширювались внутрішні ринки, повсюди по країні будувались залізниці.

Тож цілком можливо, що поряд із віллою, на тому місці, де кафе, і де я пила воду й мене просвітлював бармен, Леся могла купувати сувеніри для своєї великої й дружної української родини. Наснажившись італійською весною.

Тепер вхід до набережної Сан-Ремо прикрашає статуя Весна (Primavera), створена італійським скульптором Вінченцо Паскуалі трохи пізніше, в 20-х роках. У тих роках, коли родичі Лесі зазнаватимуть гонінь та знущань від більшовицьких імперців.

Ця статуя якимось дивовижним чином асоціюється з Лесею. Вона так натхненно писала про весну! І подарувала світові раннє весняне слово “провесінь”.

Два різні іміджі, з одним із яких нічого не вдається зробити

Вона цілком і багато разів могла милуватись незвичайним стилем його вілли. Вілли Альфреда Нобеля. Могла думати про нього, адже 1901 року вперше оголосили перших нобелівських лауреатів, і про це гудів увесь світ.

Вони розминулися з ним у часових проміжках: відомий благодійник помер за 5 років до Лесиного сходження на берег Сан-Ремо.

Нібито нічого їх не поєднувало, окрім вулиці, на якій зовсім близько жили у різний час. Але насправді поєднувало. І навіть дуже.

Їх поєднав імідж.

Якщо винахідникові динаміту вдалося змінити свій імідж з «мільйонера на крові» на імідж благодійника, то Лесі за більше ніж 100 років ніяк не вдається вийти з образу знедоленої й нещасної, який їй приклеїла колись радянська влада.

… Роздивляюсь під спекотним літнім сонцем віллу Альфреда Нобеля, збудовану в мавританському стилі та оточену садом з рідкісними деревами. З саду лине класична музика, а фото вілли виходять на сонці із засвітленими смугами, ніби позначені лініями часу.

Нобель, як і Українка, оселився в Сан-Ремо із міркувань здоров’я.

Жив тут, слухав, як і Леся, шум моря, та під цей «шумок» продовжував оформлювати патенти на свої винаходи (а в нього їх було близько 354). Аж поки не трапилась одна знакова історія, яка кардинально змінила його життя і, без перебільшення, життя людства. Історія, яка спонукала його пожертвувати аж 94 відсотки своїх статків таємно від родини на благодійність.

Проходжу далі й заходжу в його парк, який став зараз публічним і дивує відвідувачів своєю оригінальною красою у плануванні, насадженнях, розташуванні просто над морем.

Можливо, повернувшись саме звідси з прогулянки, він одного дня прочитав свій некролог. Так-так, був живий, але побачив некролог.

Загинув його брат Людвіг. І французька преса, переплутавши їх, написала: «Торговець смертю помер», додавши: «Він розбагатів, відкривши швидші, ніж будь-коли, способи вбивати та калічити людей».

Нобель раптово тоді з жахом усвідомив, яку історію про себе він залишає людству. І історія ця правдива, що найприкріше. І він терміново захотів внести в неї нові сюжетні повороти.

Хто тепер не знає Альфреда Нобеля, який започаткував Нобелівську премію – найпрестижнішу премію в світі за помітні наукові досягнення у сфері фізики, хімії, медицини, економіки, а також літературні напрацювання та діяльність за збереження миру?

Помираючи у віці 63 роки від крововиливу в мозок тут, в Італії, він без відома сім’ї залишив свої багатства в довірчому управлінні, аби вони прислужились людському прогресові.

Леся Українка прожила всього 42 роки.

«Хто вам сказав, що я слабка,

що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука

чи пісня й думка кволі?»

Вона теж, як і він, намагалась з усіх сил змінити свій імідж. Хоч і йшлося про різне. Але пропагандистські лещата, вхопивши Лесю, не хотіли й досі не хочуть її відпускати. Хотіли показати, що все інтелектуальне українське – знедолене, нещасне, і не треба туди особливо лізти.

Нічого з тих часів не змінилося в іміджі шалено талановитої світської панянки Лариси Косач. Хоч і багато хвиль у морі відшуміло, і багато нових пальм виросло на лігурійському узбережжі.

Італія дляЛесі і Леся- для Італії

Леся Українка недавно знову повернулася в Італію.

Повернулася додому. З дому.

Виданою у 2021 році в перекладі на італійську мову книжкою своїх вибраних творів «Libere scintille della mia voce».

Виданою весною 2024 року своєю «Лісовою піснею» («Il canto della foresta»).

Її творчість продовжують ретельно вивчати італійські славісти. А прагматичні торговці-італійці, відчувши попит італійців на творчість цієї талановитої української поетеси, активно продають товари, пов’язані з її ім’ям.

Наприклад, загугливши популярний інтернет-магазин Etsy, можна знайти чашки, футболки з її зображенням, і навіть срібний перстень “Верба фея», який позиціонується як натхненний Лесею Українкою та коштує під 200 євро.

Леся в різних своїх іпостасях знову повернулася в цю сонячну країну, про яку так натхненно й цікаво писала.

Ось як писала вона про подорожі в своїй поезії «Кінець подорожі»:

«Кінець подорожі, –

Вже зіроньки гожі

Сіяють на небі ясному,

І вже височенько

Ясний місяченько, –

Вже хутко прибудем додому!

Огні незліченні,

Мов стрічки огненні,

До моря спускаються з міста,

А в пристані грає

Огнями сіяє

Корабликів зграя барвиста».

Проте кінець її життєвої подорожі не став кінцем.

Звуки Лігурійського моря чуються в українському Рісорджименто, яке й зараз триває.

А слова Лісової Мавки так задушевно й трепетно вихлюпуються на лігурійське узбережжя:

«Будуть приходити люди,

вбогі й багаті, веселі й сумні,

радощі й тугу нестимуть мені,

їм промовляти душа моя буде».

Тут Леся Українка залишила колись свої сліди. Вода часу не в силі їх змити…

Авторка Тамара Куцай