Český překlad níže

Йдемо буковим лісом, схожим на декорації до якоїсь казки, оминаємо смарагдове плесо озера, проходимо повз костел в неоготичному стилі й опиняємось біля садиби. Точніше, біля відчинених невеликих металевих воріт, з обох боків яких просто буяють рожеві рододендрони, обрамляючи вхід. Вони схожі на квітучі фіранки, за якими ось-ось відкриється нова й неочікувана для мене історія.

«Це не будинок – це маленький замок у великому саду», – сказали напередодні знайомі, описуючи барак (а так ще чеською називають дім) у чеській Жерновці, неподалік Праги.

Цей будинок-замок пам’ятає минуле століття.
Колись ця вілла, збудована за часів Першої Чехословацької республіки, належала заможній пані, у якої комуністи відібрали елітне майно в Празі, та й тут майже все відібрали, залишивши кімнату на другому поверсі та заселили будинок сторонніми людьми.

Уже в літах цю пані, яку окупаційний режим перетворив із заможної аристократки на самотню немічну жінку, доглядала нинішня господиня. А потім успадкувала майно.

Тож будинок бачив усе: страх, конфіскації, розпач, надію і, зрештою, свободу. Тепер його з інтересом оглядають гості, смакуючи каву у затінку рідкісних дерев. Їх висадила Їтка, зрізавши усі фруктові, і перетворивши садибу фактично на паркову зону.

Пані Їтка розставляє на вулиці келихи для вина, миски для полевки (супу) та чашки з ароматною кавою. Вона в гарній фізичній формі, дуже приязна і любить гостей. Зі своєї блакитної футболки звичними рухами струшує коричнево-сиву шерсть.
«Наша Берунка перевдягається із зими на літо», – сміючись, коментує свої рухи Їтка Ружичкова-Ланцінгерова.

Зірковий шлях Берунки

Берунка – це зірка кінематографу, завсідниця Барандова – чеського Голлівуду, рекордсменка з Книги рекордів Гіннеса. Їтка, не приховуючи радісний блиск в очах, виносить із будинку сертифікат, який це підтверджує.

Берунка – найстаріша лань європейського оленя у світі. Їй виповнилось 32 роки і вона побила всі світові оленячі рекорди, адже середній вік життя оленя – 15 – 20 років. Вона живе тут, у цьому саду.

​Історія цієї зіркової лані, яка тихенько спочиває зараз у затінку великої загорожі, розпочалася далекого 1982 року. Тоді Їтка працювала в Науково-дослідному інституті тваринництва в Празі. Там створили відділ етології під керівництвом професора Людека Бартоша, одного з найвідоміших чеських науковців у галузі етології (науки про поведінку тварин).

Для досліджень потребували ручних, спокійних тварин. Їтка взяла на себе цю місію: брала новонароджених оленят від матерів і вигодовувала їх буквально з пляшечки, забираючи малечу додому на вихідні. Про неї писали статті в медіа, що вона стала для них другою мамою, навіть розмовляла з ними особливою мовою, яку колеги жартома називали «материнськими теревенями» (mateřské kecy). Берунку, яка народилася на оленячій фермі, Їтка пестила з перших днів життя.

​Свого часу лань стала зіркою кіностудії Барандов. Знімалася в рекламі відомих брендів, з’являлася в популярному ток-шоу Яна Крауса Uvolněte se, prosím, а відомий режисер Томаш Ворел зняв її у своєму фільмі про ліс, де вона зіграла лань Принцесу. Разом із нею на цій віллі жив її коханий – статечний олень Матес, викоханий так само з пляшечки, який дожив до 15 з половиною років і теж знімався у фільмах.

Сьогодні Берунка, добряче переживши свого оленя, живе одна. Вона обожнює рогліки – улюблену випічку чехів, хліб та вівсяні пластівці, але найбільше любить ласувати яблуками, сливами, смородиною, виноградом та полуницею в цьому великому саду. Їх вона збирає, так би мовити, самовільно. Тобто робить те, що хоче.
«І де хоче», – додає, сміючись, чоловік Їтки Томаш, який щоранку, виходячи на ґанок пити каву, також скрізь збирає шерсть колишньої зірки.

Шлях чеського дисидента

Томаш Ружічек – фізик і колишній дисидент. До нинішнього спокійного життя йому довелося продиратися крізь колючі й безжальні зарослі долі, які лишили в його душі не один шрам. Про це він мені розповідає, не ховаючись у тінь від жаркого сонця і тримаючи в руках своє горнятко з кавою.

​Коли у 1977 році він підписав «Хартію-77» – маніфест чехословацьких інтелектуалів проти комуністичного режиму – реакція тодішньої влади була миттєвою і жорстокою. Його вигнали з академії наук вже наступного ранку. Роками видатний фізик був змушений працювати кочегаром, опалюючи празькі будинки, щоб просто вижити. Йому давали на переклад наукові книжки, але прізвища його після публікування там не було. Він каже, що ця праця фактично його і врятувала – дала можливість вижити, бо ще невідомо, де він міг би опинитись.

​«Тоді багато людей відверталися від нас, – згадує він із тихим сумом і розповідає про приятеля, якого, наприклад, попросили більше не приходити до церкви, щоб не було неприємностей. «Вони боялися, в тому числі і за свої родини», – так пояснює він етимологію тодішнього людського страху.

​Але він і його друзі не здавались. Позбавлені кафедр та лабораторій, празькі науковці створили свій паралельний світ. Вони організовували так звані «домашні семінари». Збиралися на квартирах, говорили про філософію, життя, дискутували. Комуністи панічно боялися цього вільного духу, і впроваджували туди своїх агентів. Одного дня його не пустили до друзів, заблокувавши на підходах вулицю. Лише після Оксамитової революції та падіння тоталітарного режиму він зміг нарешті повернутися до своєї праці науковця.

Магія для Берунки

Ми йдемо з Їткою по високій траві їхнього саду, яку днями коситиме Томаш.
Йдемо до лані, до її великої загорожі. Берунка давно не підіймалась, і це турбує господиню. Їтка підходить, гладить лань по голові, шиї, ніби масажуючи своїми вправними рухами, І, нахилившись до її вух, обсипає тварину цілим клубком приємних пестливих слів, ніби дитину.

Берунка з цікавістю починає дивитися на неї. Їтка ж продовжує гладити й говорити, а лань продовжує дивитись і піднімає голову. Їтка збризкує їй на губи воду, обіймає, і лань спочатку встає на дві ноги, а потім і на всі чотири. Мені це схоже на якусь магію, коли людські слова демонструють свою велику силу. Таку, щоб підняти єдину на світі 32-річну лань з Книги рекордів Гіннеса, поставити на ноги і змусити стояти рівно і впевнено. Ніби й не було тієї розпачливої пози 10 хвилин тому, коли довгожителька, закривши очі, лежала і, мабуть, згадувала свої колишні зіркові історії на Барандові…

«Вона була колись красива, тому що має велику шерсть. Але зараз, як линяє, то вигляд має не дуже…», – дбайливо обтрушуючи Берунку, каже Їтка.

Жодних правил і дві осі

Сказати про Томаша і Їтку, що вони в саду і по господарству мають чимало роботи – це майже нічого не сказати.

«Я лінива, – кокетує Їтка, поправляючи скуйовджене вітром волосся. – Я би спокійно спала цілий день, але коли знаю, що маю зарослий сад, Берунку, яку треба годувати, інше, то встаю рано. Мій графік має 2 осі. Одну вісь горизонтальну: весна, літо, осінь, зима. І одну вертикальну: ранок, обід, вечір. І так ось постійно між ними рухаюсь».

«А які ви маєте правила в житті, рухаючись поміж тими осями?» – уточнюю я.
«Жодних. Я – хаотична й несистемна! – сміється Їтка. – Але чоловік має правила. Голиться, робить зарядку, на піаніно руки розминає…».

Час у Жерновці – селі, назва якого походить від каміння для жорен ручних млинів, пролітає, ніби його крутять крила вітряка на шаленій швидкості в цьому затишному саду.

На прощання господиня, тепло усміхаючись, дарує оберемок свіжозірваних білих ромашок. Взявши їх, проходжу знову повз буяння рододендронів, які зранку відчинили мені фіранку до історії цієї чеської пари. Однієї проникливої історії, яка складається з багатьох щасливих і не дуже, як, власне, і все в нашому житті. Усю дорогу мені пахнутимуть ці білі квіти, огортаючи своїм неповторним ромашковим ароматом.

P.S. Але ця історія насправді мала вже продовження у Празі.
Викладач чеської мови, вислухавши мою розповідь про подорож, радить з’їздити на Міст інтелігенції (так в народі називають Браницький міст у Празі).
Я їду. І, стоячи перед цією масивною залізобетонною конструкцією, яку будували в’язні комуністичного режиму – празькі інтелектуали, яких відправляли на примусові чорні роботи, знову згадую їх. Томаша, фізика-теоретика, з його сумною кар’єрою кочегара, і Їтку, з її дивовижною працелюбністю і любов’ю до природи.

Згадую їхній сад.

Авторка Тамара Куцай

#Жерновка #Мукаржов #костел #Чехія #TrueStories #каменярство #Mukařov #Žernovka #kostel #Česko #СправжніІсторії #CzechHistory

Za rododendronovým závěsem

Jdeme bukovým lesem, podobným kulisám nějaké pohádky, obcházíme smaragdovou hladinu jezera, procházíme kolem kostela v novogotickém stylu a ocitáme se u usedlosti. Přesněji řečeno u otevřené malé kovové brány, po jejíchž obou stranách doslova bují růžové rododendrony a lemují vstup. Připomínají kvetoucí závěsy, za nimiž se každou chvíli otevře nový a pro mě nečekaný příběh.

„To není dům – to je malý zámek ve velké zahradě,“ řekli mi den předtím známí, když popisovali barák (jak se česky také říká domu) v české Žernovce nedaleko Prahy.

Tento dům-zámek pamatuje minulé století.

Kdysi tato vila, postavená za první Československé republiky, patřila zámožné paní, které komunisté zabavili cenný majetek v Praze, a také zde jí téměř všechno odebrali. Nechali jí pouze pokoj v prvním patře a dům obsadili cizími lidmi.

Když byla už ve vysokém věku, starala se o tuto paní současná majitelka domu. O ženu, kterou komunistický režim proměnil ze zámožné aristokratky v osamělou a bezmocnou ženu. Později zdědila pozemek, zahradu i dům.

Dům tedy viděl všechno: strach, konfiskace, zoufalství, naději a nakonec svobodu. Dnes si jej se zájmem prohlížejí hosté a vychutnávají si kávu ve stínu vzácných stromů. Ty vysadila Jitka poté, co pokácela všechny ovocné stromy a proměnila usedlost prakticky v park.

Paní Jitka rozmisťuje venku sklenice na víno, misky na polévku a šálky s voňavou kávou. Je ve velmi dobré fyzické kondici, velmi přátelská a má ráda hosty. Ze svého modrého trička si navyklými pohyby setřásá hnědošedou srst.

„Naše Berunka se převléká ze zimy do léta,“ komentuje se smíchem Jitka Růžičková-Lanzingerová.

Hvězdná cesta Berunky

Berunka je hvězda filmového světa, stálá návštěvnice Barrandova – českého Hollywoodu a držitelka rekordu z Guinnessovy knihy rekordů. Jitka s radostným leskem v očích přináší z domu certifikát, který to potvrzuje.

Berunka je nejstarší laň evropského jelena na světě. Je jí 32 let a překonala všechny světové jelení rekordy, protože průměrná délka života jelena je 15 až 20 let. Žije tady, v této zahradě.

Příběh této hvězdné laně, která nyní tiše odpočívá ve stínu velkého výběhu, začal už v roce 1982. Tehdy Jitka pracovala ve Výzkumném ústavu živočišné výroby v Praze. Právě tam vzniklo oddělení etologie pod vedením profesora Luděka Bartoše, jednoho z nejznámějších českých vědců v oboru etologie, tedy vědy o chování zvířat.

Pro výzkum byla potřeba krotká a klidná zvířata. Jitka se tohoto úkolu ujala. Brala novorozená koloušata jejich matkám a doslova je odchovávala z láhve. Na víkendy si mláďata brávala domů. V médiích o ní vycházely články, že se pro ně stala druhou maminkou. Dokonce na ně mluvila zvláštním jazykem, který její kolegové žertem nazývali „mateřské kecy“. Berunku, která se narodila na jelení farmě, Jitka hýčkala od prvních dnů jejího života.

Laň se svého času stala hvězdou barrandovských studií. Objevovala se v reklamách známých značek, vystoupila v populární talk show Jana Krause Uvolněte se, prosím a známý režisér Tomáš Vorel ji obsadil do svého filmu o lese, kde ztvárnila laň Princeznu.

Spolu s ní žil v této vile její partner – majestátní jelen Matěs, kterého Jitka stejně jako Berunku odchovala z láhve. Dožil se patnácti a půl roku a také si zahrál ve filmech.

Dnes Berunka, která svého jelena o mnoho let přežila, žije sama. Miluje rohlíky – oblíbené pečivo Čechů, chléb a ovesné vločky. Nejraději si však pochutnává na jablkách, švestkách, rybízu, hroznech a jahodách v této rozlehlé zahradě. Sbírá si je, dalo by se říci, zcela po svém. Zkrátka si dělá, co chce.

„A kde chce,“ dodává se smíchem Jitčin manžel Tomáš, který každé ráno, když vyjde na verandu vypít si kávu, také všude sbírá srst bývalé hvězdy.

Cesta českého disidenta

Tomáš Růžiček je fyzik a bývalý disident. K dnešnímu poklidnému životu se musel prodírat trnitými a nemilosrdnými houštinami osudu, které v jeho duši zanechaly nejeden šrám. Vypráví mi o tom, aniž by se schovával před horkým sluncem do stínu, a v rukou drží svůj hrnek s kávou.

Když v roce 1977 podepsal Chartu 77 – manifest československých intelektuálů proti komunistickému režimu – reakce tehdejší moci byla okamžitá a krutá. Už následující ráno byl vyhozen z Akademie věd. Po léta byl tento významný fyzik nucen pracovat jako topič a vytápět pražské domy, aby vůbec přežil.

Dostával k překladu odborné knihy, ale jeho jméno se po vydání v publikacích neobjevovalo. Říká, že právě tato práce ho vlastně zachránila – umožnila mu přežít, protože jinak by se mohl ocitnout kdovíkde.

„Tehdy se od nás mnoho lidí odvrátilo,“ vzpomíná tiše a vypráví o příteli, kterého například požádali, aby už nechodil do kostela, aby nevznikly problémy. „Báli se, a to i o své rodiny,“ vysvětluje původ tehdejšího lidského strachu.

On ani jeho přátelé se však nevzdali. Pražští vědci, zbavení univerzitních kateder a laboratoří, vytvořili svůj vlastní paralelní svět. Organizovali takzvané domácí semináře. Scházeli se v bytech, mluvili o filozofii, životě a diskutovali.

Komunisté se tohoto svobodného ducha panicky báli a nasazovali mezi ně své agenty. Jednoho dne ho dokonce nepustili za přáteli, protože zablokovali ulici vedoucí k jejich domu.

Teprve po sametové revoluci a pádu totalitního režimu se mohl konečně vrátit ke své vědecké práci.

Kouzlo pro Berunku

Jdeme s Jitkou vysokou trávou jejich zahrady, kterou bude v příštích dnech sekat Tomáš.

Míříme k lani, k jejímu velkému výběhu. Berunka už dlouho nevstala na nohy a její majitelku to trápí. Jitka k ní přichází a hladí ji po hlavě a po krku, jako by ji svými zkušenými pohyby masírovala. Pak se skloní k jejím uším a zasype ji celým klubkem něžných a laskavých slov, jako malé dítě.

Berunka se na ni začne se zájmem dívat. Jitka ji dál hladí a mluví na ni, zatímco laň dál sleduje její tvář a zvedá hlavu. Jitka jí postříká pysky vodou, obejme ji a Berunka se nejprve postaví na dvě nohy a potom na všechny čtyři.

Připadá mi to jako nějaké kouzlo, při kterém lidská slova ukazují svou obrovskou sílu. Takovou sílu, která dokáže zvednout na nohy jedinou dvaatřicetiletou laň z Guinnessovy knihy rekordů, postavit ji rovně a přimět ji stát pevně a jistě.

Jako by ani nebyla ta zoufalá poloha před deseti minutami, kdy dlouhověká rekordmanka ležela se zavřenýma očima a možná si připomínala své někdejší hvězdné příběhy z Barrandova…

„Kdysi byla krásná, protože měla bohatou srst. Ale teď, když líná, už nevypadá tak dobře…,“ říká Jitka a starostlivě z ní setřásá uvolněné chlupy.

Žádná pravidla a dvě osy

Říct o Tomášovi a Jitce, že mají v zahradě a kolem domu hodně práce, by bylo téměř totéž jako neříct nic.

„Jsem líná,“ koketně poznamenává Jitka a upravuje si větrem rozcuchané vlasy. „Klidně bych prospala celý den. Ale když vím, že mám zarostlou zahradu, Berunku, kterou je třeba nakrmit, a spoustu dalších věcí, vstávám brzy.

Můj rozvrh má dvě osy. Jednu vodorovnou: jaro, léto, podzim a zimu. A jednu svislou: ráno, poledne a večer. A tak se mezi nimi neustále pohybuji.“

„A jaká máte v životě pravidla, když se mezi těmi osami pohybujete?“ ptám se.

„Žádná. Jsem chaotická a nesystematická!“ směje se Jitka. „Ale manžel pravidla má. Holí se, cvičí, procvičuje si ruce na klavíru…“

Čas v Žernovce, vesnici, jejíž název pochází od kamene používaného k výrobě mlýnských kamenů, utíká, jako by ho roztáčely lopatky ve větru v této útulné zahradě.

Na rozloučenou mi paní domu s milým úsměvem daruje náruč čerstvě natrhaných bílých kopretin. Beru si je a znovu procházím kolem záplavy rododendronů, které mi ráno otevřely závěs do příběhu tohoto českého páru.

Jednoho působivého příběhu, složeného z mnoha šťastných i méně šťastných okamžiků, stejně jako je tomu ostatně v každém lidském životě.

Po celou cestu mě bude provázet vůně těchto bílých květů a jejich nezaměnitelné heřmánkové aroma.

P. S.

Tento příběh však měl ve skutečnosti ještě pokračování v Praze.

Můj učitel češtiny, když si vyslechl mé vyprávění o cestě, mi doporučil navštívit Most inteligence, jak se lidově říká Branickému mostu v Praze.

A tak jsem jelа.

Když stojím před touto mohutnou železobetonovou konstrukcí, kterou stavěli vězni komunistického režimu – pražští intelektuálové posílaní na nucené práce – znovu si na ně vzpomínám.

Na Tomáše s jeho smutnou kariérou topiče.

Na Jitku s její obdivuhodnou pracovitostí a láskou k přírodě.

A na jejich zahradu.

Autorka: Tamara Kutsai